Кого уявляємо, коли говоримо про монаха? Перед очима одразу постає образ людини в чорному, ідеального християнина, аскета, який відмовився від земних благ. Але знайомство з отцем Макарієм, лучанином, який нині є настоятелем храму Святителя Миколая Чудотворця у Волновасі, ламає всі стереотипи. З ним можна годинами розмовляти не лише про духовне, а й про доволі інтимне, зокрема про спокуси, які трапляються на шляху тих, хто вирішив присвятити своє життя Богу, - пише ІА «Волинські новини».

Щирий, відвертий, креативний… Він не соромиться бути собою, не одягає на себе маску надуманої благочестивості та суворості.

Знаючи, що отець Макарій (в миру – Олег Дядюсь) планує візит до Луцька, про зустріч із ним домовилися заздалегідь. Локація – вхід у Луцький Свято-Троїцький кафедральний собор. Тож, як і годиться у таких випадках, стильові рвані джинси змінила на стриману спідницю-максі, а яскравий макіяж – на нюд.

Яким же було моє здивування, коли назустріч вийшов усміхнений духівник, причому не в ризі чи підряснику, а у військовому флісі.

«Знаєте, оце вирішив займатися спортом і почав бігати. За чотири місяці скинув 10 кілограмів. Окрім того, якщо раніше у мене стрибав тиск, то тепер він абсолютно в нормі. Став почуватися більш молодим, енергійним, повним сили», – усміхається отець Макарій.

Після коротенької прогулянки центральною вулицею обласного центру ми зупинилися у затишній кав’ярні. Зізнаюся: слухаючи історію життя цього чоловіка, почувалася ніби в кінотеатрі, на екрані якого – захопливий екшн. Це вкотре доводило, що часом реальне життя перевершує навіть гостросюжетні сценарії.


Із трієчників – у «червонодипломники»

Почнемо спочатку. Прохолодного листопадового дня 1979 року в Луцьку побачив світ маленький Олег – саме так звали до постригу ігумена Макарія.

Разом з батьками та старшою сестрою жили у районі 40-го. Навчався в школі №11.

Зі щирою усмішкою батюшка зізнався, що якби йому, тодішньому трієчнику і шибенику, колись хтось сказав, що буде монахом, нізащо не повірив би!

«У 9 класі не знав, куди вступати, бо був затятим трієчником. Розуміючи, що з таким підходом до навчання майбутнього в мене нема, у випускних класах несподівано почав вчитися, зубрити різні теми. Я багато чого не розумів, тому виносив мозок вчителям. Ті, своєю чергою, відмахувались від мене, мовляв, он у нас є випускники, які тягнуть на золоті й срібні медалі, а тут ти», – пригадує шкільні роки духівник.

Оскільки сім’я Олега не була заможною, ще юним хлопчина зрозумів, що у батьків немає коштів, аби платити за навчання, тому доведеться всього досягати власними силами.

У ті часи старшокласник тісно спілкувався із двоюрідними братами, які жили на Київщині. Вони запросили його до себе і запропонували вступити до місцевого ПТУ, де був недобір студентів, тому можна було сміливо розраховувати на безплатне навчання.

«Як молодій людині мені дуже хотілось вирватися з дому, тому охоче погодився. Тоді здавалося, що зможу перевернути світ. Я поставив за мету отримати червоний диплом, бо планував вступати до інституту. Студентське життя було насиченим, цікавим, а навчання – на диво легким, бо я ж вступив після 10 класу, а мої одногрупники – після 9-го. Грав на бас-гітарі у музичній формації та був вокалістом. До цього думав, що не маю голосу, а він в мене виявився», – при згадці про юнацькі роки отець Макарій знову щиро сміється.

Утім за часи студентства раніше безтурботний хлопчак зіткнувся з першими труднощами у житті. Вони стосувалися рідних, з якими він на той час жив.

«Річ у тім, що я дозволяв собі поводитися як гість у їхньому домі. Але дядько мені казав: «Ти гість лише три дні. Далі ти свій, тому мусиш працювати». Через те, що я не хотів допомагати по господарству, в нас були конфлікти», – пригадує труднощі підліткового віку.

Одного разу на канікули він приїхав додому і почав скаржитися мамі, що, мовляв, більше не поїде на навчання та не житиме в дядька.

Але мудра жінка відповіла: «Сину, ти пам’ятаєш, я казала, що легко не буде. Ти заперечував. А тепер, будь ласкавий, заверши справу. Довчися! Ти чоловік, а отже, проблему маєш розв’язати».

«На навчання повертався обурений і сердитий, як це буває у підлітків. Але над маминими словами подумав. Дядько мій жив у селі. Зайшов я у хату і бачу – нема води у відрі. Набрав її з криниці у відро і поставив. Наступного дня почав складати дрова, хоча мене ніхто про це не просив. Стосунки з дядьком почали налагоджуватися. Загалом, молодість була насиченою. Нас з братами будили о третій ночі. Їхали косити, бо дядько тримав двох корів і коня. З раннього ранку й до вечора ми працювали, а потім ще й ходили на гульки до дівчат чи дискотеку. І на все вистачало енергії! А зранку знову до праці – і так по колу», – добродушно усміхається священник.

На подив шкільних учителів, колишній трієчник Олег закінчив ПТУ з червоним дипломом і повернувся до Луцька. Хотів вступати до вищого навчального закладу, але життя розпорядилося по-іншому.


«Хочеш бути чоловіком – навчися вирішувати власні питання діалогом»

Одного ранку в двері його квартири постукали з військового комісаріату. Офіцер наказав одягатися й повідомив, що біля будинку на юнака вже чекає «таксі».

«Мене посадили у «бобик», в салоні якого сиділи два міліціонери з гумовими кийками і один хлопчина у кайданках. Виявилося, що довідки про навчання, які я надсилав до військкомату, туди не надходили, тому мене розшукували як призовника, який косив від армії», – розповідає капелан.

Попри те, що недавній студент намагався пояснити ситуацію, запевняв комісара, що навчався, наголосив, що має законне право на три місяці відпочинку перед призовом, майор хитро усміхнувся й відповів:

«Не хвилюйтеся! Все буде добре. Ніхто вас не призиватиме, лише медкомісію пройдете».

Хлопця запросили пройти медогляд. Далі все відбувалося, як у казці.

«У вас чудове здоров’я, а нам саме не вистачає людей», – сказав комісар і вже через два тижні швидкий потяг мчав хлопця на службу.

Армія дуже змінила життя юнака. Хоч він і не був із сім’ї патріотів, але йому надзвичайно сподобався статус захисника країни. Розпочалося формування його як чоловіка.

«Якось в армії я посперечався з однокурсником. Виник конфлікт. Ми затисли один одного, я човпу його, а він мене. Прийшов командир та й дивиться на те все. Заспокоїти нас не вийшло, тому він змусив нас відтискатися від підлоги. Командир був мудрою і поважною людиною, тож я на все життя запам’ятав його слова: «Ти чоловік і думаєш, що чоловіки все вирішують кулаками. Це не так. Якщо хочеш бути чоловіком – навчися вирішувати власні питання діалогом. А руки – це крайність». Це я запам’ятав на все життя», – зазначає священник.


В армії вкрав кишенькове Євангеліє у «діда», а коли читав, як розпинали Христа - розплакався

«В армії були і хороші, і погані моменти, – пригадує. – Коли мене відправили на полігон, там панувало правило: нічого зайвого в тумбочках. Натомість у кожній із них лежало маленьке Євангеліє. Був у нас один сержант – «дід», який щовечора ставав на коліна і молився. Він був суворий і дуже не любив несправедливості й беззаконня. І ось одного разу, коли він молився, його обізвали святошею й кинули у нього чобіт. Але чоловік не перервав спілкування з Богом. Навіть не ворухнувся. Коли ж помолився, то повернув той чобіт тому, хто його кинув, у такий же спосіб. Але мене щиро здивувало те, що він не відірвався від молитви, не почав лаятися. Такий вчинок не вивів його з рівноваги. Я замислився, що ж він таке читає у тій книзі. І пішов на гріх та поцупив у нього Євангеліє. Я прочитав рядки, які він підкреслював, на одному подиху. Євангеліє дуже мене захопило. Я відчув, ніби сам переживаю відтворені у Святому Письмі події. А коли дійшов до місця, де Христа розпинали, розплакався, як мала дитина», – ділиться сокровенним отець Макарій.


«…Шукав випивки і пригод»

І тоді молодий солдат заговорив з Богом. Сказав Йому: «Боже, прости, що не можу бути таким, як Ти хочеш, бо я служу в армії, а це – своєрідний звіринець, де виживає найсильніший. Але я хочу віддати своє життя Тобі. Та не знаю, як».

«Таким чином я ніби відмовив Богу в Його втручанні у моє життя. З цього моменту у мене зникло бажання читати Євангеліє. Розпочалися щоденні п’янки. У мене настав період духовного падіння. Навіть перебуваючи в армії, я почав спиватися, і то дуже стрімко. Контролю за «дідами» як такого не було. Мене зловили на гарячому вже після тритижневого запою, коли щоранку мої руки трусилися і я шукав випивки та пригод. Офіцери побачили мене п’яним в строю під час вечірньої перевірки. Вони забрали мене із КПП в частину, де цього всього не було, і тим врятували. У частині мені дали можливість перезавантажитися, заспокоїтися і зрозуміти, що був на межі», – каже духівник.

Після дембелю Олег повернувся до Луцька і почав активно вливатися в життя. Бари, дискотеки, жінки... Але Бог давав про себе знати. Ніби й заробляв гроші, а вони розходились, наче вода. Життя не клеїлося.

«Зустрічався з дівчатами. Поводився з ними зверхньо й егоїстично. Потім стало мені дуже тяжко. Будучи молодим, зрозумів, що не бачу жодного сенсу в житті», – розводить руками.


У пошуках шляху до Бога дослідив усі конфесії

Одного вечора молодий чоловік впав на коліна просто на кухні, розплакався від безвиході й попросив Бога змінити його життя.

«Боже, не можу так більше жити», – благав.

І у його житті трапилось диво. Зранку наступного дня Олег прокинувся і зрозумів, що не хоче курити цигарок, хоча до цього не міг покинути згубну звичку. З’явилось бажання знову читати Святе Письмо і спілкуватися з Богом. Не хотілось пити, гуляти. Хотілось до храму, але хлопець не знав, куди йому йти.

«Що найцікавіше, це відбувалося не лише зі мною. У дворі нас жило семеро друзів. Ми знали один одного давно, можна сказати, що з пісочниці. Так сталося, що у кожного з них в житті відбувалися певні моменти. Сьогодні один з цих друзів – це отець Костянтин, який нині служить у Жидичині, а отець Яків служить ігуменом в монастирі у Соколі. Бог на них теж мав вплив. З Костянтином ми були як брати рідні. Я розповів йому, що не хочу більше пити, гуляти та тусуватися, а хочу віднайти свій шлях до Бога. Очікував на звичну для друга реакцію, мовляв, ти що, здурів? Але, на диво, він відповів: «І я теж», – досі дивується священник.

У той період колишній гульвіса Олег зрозумів, що з дівчиною, з якою зустрічався, чинив, з його слів, по-скотськи:

«Я її не любив, а просто ночував та відпочивав з нею. Прийшов до неї, визнав, що я – негідник і поводився з нею жахливо. Пам’ятаю, мене вразила її реакція. «Ти нормальний, з тобою все добре», – відповіла вона. Для мене це було шоком. Як же так? Як ось це може бути нормою?»

Тоді, ще в миру, троє друзів 40-го кварталу – Олег (нині отець Макарій), Іван (отець Костянтин) та Андрій (отець Яків) – вирішили шукати церкву, якій будуть служити.

І масштаб цих пошуків був широким. Аби віднайти свій шлях до Бога, друзі вирішили дослідити кожну конфесію.

Спочатку прийшли на зібрання до суботників. Потім – до харизматів.

«Я зауважив, що суботники дуже гарно знають Євангеліє, але не сподобалась заборона їсти сало і вихідний в суботу. Ми вирішили, що це не наше. Потім зайшли до харизматів. Це було щось неймовірне. Рок під вигуки «Алілуя!», стрибки по сцені… Це було весело, але важко сприймалося», – каже священник.

Опісля хлопці навідались до Луцького Свято-Троїцького собору.

«А в кожному храмі є своя сувора бабуся, яка прибирає. Повірте, у кожному. І ми заходимо з вулиці в церкву, несучи сніг та бруд на взутті. Ну й бабуся почала на нас сердитися. Яків, тоді ще Андрій, буркнув, що, мовляв, оце так зустрічають людей, які вперше прийшли до храму? Нащо він це сказав? Ми щиро думали, що на додачу отримаємо ще й по шиї ганчіркою», – щиро сміється капелан.

Він додав, що тоді це відштовхнуло молодих шукачів істини від православ’я, хоча попервах у храмі їм дуже сподобалося.

Потім хлопці прийшли на зібрання до п’ятидесятників.

«Тоді я вперше побачив, як людей хрестили святим духом. Дивився на це все, а внутрішньо у мене все противилося. Те, що я розумів своїм хлопським на той час мозком, бачилось як молитовне нагнітання з подальшим входженням людини в екстаз. Це мене лякало. І ще дивувало ставлення молоді одне до одного: я хрещений святим духом, а отже, крутий, а ти – ні», – ділиться досвідом отець.

Після тривалих пошуків друзі почали відвідувати зібрання баптистів.

«Це був чудовий період життя. Ми збиралися і могли цілу ніч розмовляти про Бога. Почали навчатися в біблійному коледжі. На молодіжному служінні я грав на гітарі, зробили молитовну групу, одне слово, були активістами. Протестантизм мав на нас дуже гарний вплив, змінив зовнішньо, навчив мислити по-іншому. Але внутрішній світ все одно накульгував. Ми бачили, що зовні гріха позбулися, а всередині він залишився. Ми не знали, як боротися зі страстями. Доросли до якоїсь внутрішньої стелі. Знання знаннями, прикольно знати Біблію, рубатися цитатами, але цього було мало», – зізнається духівник.

Так сталося, що один з трьох друзів почав цікавитися православними святими отцями. І після тривалих дискусій він запропонував двом іншим почитати книги про них.

«Якову потрапила до рук книга Макарія Єгипетського, а мені – авви Дорофея. Я розгорнув цю книгу, читаю – і мені хочеться після кожного слова казати «Амінь». Мене почало ламати. Я розумів, що з одного боку для мене як для протестанта він ніби язичник, а з іншого – кожне слово кричить про мій внутрішній світ, який потребує виправлення. Мій протестантський світ став руйнуватися. Почало народжуватись православ’я. Я зрозумів, що православ’я інакше, з іншим світоглядом. Але у ньому багато вогненності. Відчув, що до цього часу навколо мене була пластмаса, а ще – велика кількість людей, які грають роль правильного чоловіка», – пригадує своє друге знайомство з православ’ям отець Макарій.

Після тривалих суперечок вони з друзями вирішили вийти з протестантського світу і вступили на навчання в духовну семінарію.

«Там на нас чекали своєрідні випробування. Після навчання у протестантів, де до кожного ставляться з повагою, було важко змиритися з правилами семінарії – ти послушник, а отже, ніхто і звуть тебе ніяк. Прийняти це було дуже важко. Православна молодь була більш затягнутою, законсервованою порівняно з протестантами. Ми довели, що спілкуватися, тримати діалог, сперечатися – це нормально. Ми ходили й колядували дітям у хоспісах, лікарнях. Пам’ятаю, після колядок у хоспісі вийшли і всі ревемо. Одна дівчинка витерла сльози й каже: «Я думала, у мене в житті проблеми, а ми живемо дуже щасливо». Це залишилось у нашому житті. Ми досі з братчиками тримаємо діалог, іноді зустрічаємось», – тепло згадує про роки у духовній семінарії панотець.


Монарший постриг і боротьба зі спокусами

Хлопці знали, що для того, щоб стати православним священником, потрібно або одружитися, або тримати целібат (обітниця «безшлюб'я», – авт.), або ж бути монахом. Тому й домовилися, що якщо за час навчання не знайдуть кохання, то пострижуться в монахи.

«Особисто я намагався ні з ким не зустрічатися, не створювати стосунків, бо до семінарії не пропускав жодної спідниці. І боявся, щоб мене знову це не захопило. Я чекав ту єдину, в яку закохаюся по-справжньому. Але таких не було, були просто симпатії. Тому я більш схилився до монастиря. По завершенні семінарії ми з Костянтином працювали на ТРК «Аверс». Я менеджером, він – журналістом. Одного разу він забіг до мене у кабінет і емоційно почав розповідати, що в Жидичині формують чоловічий монастир і нам конче потрібно поїхати на це подивитися», – провадить капелан.

Спробував бути послушником, але з першого разу в мене не вийшло.

«Втрапив до монастиря у дуже складний період – зима, холод, мороз, ми всі дуже перемерзали. А послушник – це той, хто мусить йти, куди пошлють. А посилали мити посуд, виконувати важкі роботи, і це все на холоді. Умови були жахливими, ми милися у туалеті. А мені хотілося додому, прийняти ванну із комфортом. І зрештою я поїхав додому. На цьому послух мій завершився, але я не розірвав діалогу з монастирем», – усміхається співрозмовник.

Першим прийняв постриг Андрій (Яків).

«Коли сформували Свято-Миколаївський Жидичинський монастир, мене рукопоклали на диякона на Божій Горі. І чаша з вином, яку потрібно спожити під час таїнства, була дуже велика. Мені здалося, що вона була трилітровою. Коли читали молитву, я краєм вуха почув, як хтось сказав: «Ну, подивимось, яким він буде, коли спожиє цю чашу». Мене це злякало, бо я протягом тривалого часу не вживав спиртного. З одного боку, знав, що це тіло і кров Христа, але до служби не можна було нічого їсти, тож я був голодним. Здавалося, що шлунок ніби прилипнув до хребта. І я почав молитися: «Боже, врятуй мене, маловірного. Нехай це буде твоє тіло і кров, а не вино і хліб». Я сильно молився. До мене підійшов диякон і сказав, щоб я не хвилювався, що він допоможе мені спожити чашу. Але я випив її сам. А всі мені прямо в очі зазирають, мовляв, коли ж він захитається чи впаде? Але все було нормально. І це для мене було чудом Божим. Бо реально в історії були такі моменти, коли диякон споживав чашу і одразу валився з ніг. Так я став «сірим» священником, не монахом, а дияконом Олегом», – провадить духівник.

Символічно 6 червня 2007 року, в День журналіста, 26-річний Іван Марченко та 27-річний Олег Дядюсь, працівники телерадіокомпанії «Аверс», постриглися у ченці. Відтоді їх нарекли отцем Костянтином та отцем Макарієм.

Чернечий постриг працівників луцької газети - кореспондента Івана Марченка й менеджера зі збуту Олега Дядюся, звершений тоді ще єпископом, а нині митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом (Зінкевичем) у кафедральному соборі Святої Трійці Української Православної Церкви Київського Патріархату. Відео з архіву

«Життя налагоджувалось. Але в мені завжди жив дух революціонера. Монастир – це як сім’я, у якій бувають і сутички, і суперечки. Мене поставили виконувачем обов’язків економа. Суєта є суєта. Вона довкола. І щось мене почало під’їдати. Що стало точкою вибуху – й досі не знаю. Я пішов з монастиря в сані диякона і будучи монахом. Працював у Луцьку рекламним менеджером. Потім у Києві. Заробляв досить гарні на той час гроші, але диявол постійно випробував мене. Спочатку він приходив у вигляді безсоння. Було важко засинати. Я розумів, що монах, але вийшов з монастиря. І я не знав, що робити далі. Приглушував це алкоголем. Спочатку мені вистачало однієї пляшки на вечір, потім потрібні були дві, потім ще більше… «Щось не те! Я спиваюся!» – крутилося в голові. Я відмовився від цього. Потім диявол спокушав мене жінками. Так сталося, що у Києві зустрів давню знайому, з якою раніше навчався. Ми з нею почали проводити час. Але я завжди нагадував собі, що я – монах. Мене це стримувало. Я знав, що монах, який іде в мир, підпадає під прокляття автоматично. Бо якщо ти Богу щось пообіцяв і виконав – він тебе благословляє, якщо ж порушив обітницю – Бог не втручається у твоє життя і ти сам для себе потрапляєш під прокляття. Життя без Бога – це страшно. І я зрозумів, що якщо створю сім’ю, то не хочу, щоб вона через мене була під Божим прокляттям», – розповідає отець Макарій.

Після виходу з монастиря два роки молодий ченець не причащався і не сповідався, бо не міг наважитися.

«Якби я прийшов до сповіді, мені потрібно було б зізнатися, що я – монах, який пішов з монастиря. І покаятися. А покаятися означало повернутися у монастир. Цього я теж зробити не міг. Внутрішній світогляд не пускав. Але за час, проведений в миру, Бог навчив мене, що якщо людина вірна Йому в малому, Він не покине. Я відчував Його присутність. Будучи в душі вар’ятом, навіть поза монастирем зберігав певні межі», – каже священнослужитель.

Після повернення з Києва протягом деякого часу отець Макарій працював на посаді заступника по господарству на Волинському телебаченні.

«Там було багато молодих симпатичних дівчат і я мимоволі до них загравав. Колеги сміхом пропонували організувати мені путівку на відпочинок, я відповідав: «Ви нормальні? Ви ж знаєте моє життя». І відмовлявся. А потім знову почав помаленьку повертатися до церковного життя. Щоправда, Владика наголосив, що я мушу понести церковне покарання, адже порушив багато правил. Я, безумовно, погодився. Він познімав з мене дияконські нагороди, наклав епітимію», – ділиться життєвими віражами духівник.


«Чудес на війні побачив більше, як в монастирі»

З часом монастирське життя знову його захопило. Макарія призначили скитоначальником. Але одного дня йому наснився незвичайний сон. Приснилася Матір Божа, гарна, у вишиванці. І сказала, що потрібно їхати з монастиря. Молодий священник здивувався: чому і куди?

Але уві сні Матір Божа пояснила, що Макарій та Костянтин – дві сильні особистості, які, будучи разом, зруйнують обитель.

«Сказала, що Костянтину потрібно залишитися, а мені – їхати. Я не почувався «шкваркою», яку викинули на вулицю, ні. Це було відчуття материнської любові», – зізнався чернець.

Далі був 2014 рік і Революція Гідності. Отець Макарій попросив Владику відпустити його у відпустку на Майдан, але не розповідати про це братії. Той дозволив, але зазначив, що таки розповість про це ігумену.


Далі почалась війна…

«І я пішов до Владики проситися капеланом на війну. Він сказав не віддавати ворогу ні метра землі й благословив. Братія теж підтримала. Привезли мене в частину. А там на мене в підряснику дивляться, як на контуженого чоловіка, і не розуміють, що зібрався на війні робити піп. Хлопці буркотіли, що, мовляв, ось, тепер і попа доведеться захищати. А я все добирав слова, як пояснити, що ж я тут роблю», – пригадує події семирічної давнини священник.

Капелан зауважує: на війні побачив чудес більше, ніж в монастирі. За спиною у нього і Карачун, і Дебальцеве…

«Коли хлопці виходили на завдання, я їх благословляв рукою або єлеєм помазував. Одного разу теж мав їхати з ними, але якогось милого у мене піднялася висока температура. Почувався дуже зле. І я не вийшов їх благословляти. А за хвилин 30 ми отримали звістку, що бійці потрапили у засідку. П’ятеро загиблих, 18 поранених… Ми розвантажували наших поранених. Все було в крові. Картина жахлива. «Чому ти нас не благословив?» – плакали хлопці. І я про це запитав у Бога. Відповідь прийшла одразу: це наука і мені, і їм. Мені про те, що я не маю нехтувати обов’язками, а хлопцям – щоб самі мене шукали, а не я їх», – зі смутком розповідає душпастир.


Найважче випробування – це випробування коханням

Священник зізнається: там, у гарячих точках, було багато спокус, бо війна загострює і почуття, і відчуття. Якщо агресія – то вдвічі сильніша, якщо жалість – то так само, якщо любов – то вона проникала в саме серце. Через призму загострення емоцій сіра війна надавала життю яскравих кольорів.

«Пам’ятаю, як до мене підійшов боєць і попросив благословення, бо чекав на приїзд дівчини. «До чого я маю тебе благословити? До блуду? Ви хоч кохаєте одне одного? То я вас благословляю у майбутньому одружитися. Але не можу заборонити кохання, бо завтра може не бути. Такі реалії війни», – зітхає духівник.

Що там гріха таїти, найдужче молодий священник боявся не загинути від ворожої кулі, а… закохатися. Й одного разу він зустрів ТУ жінку.

«Побачив сум в її очах і захотів поспілкуватися, допомогти як священник. Мимоволі я почав нею захоплюватися і врешті-решт закохався до нестями. Вперше у житті відчув, що таке кохання. Справжнє відчуття кохання – це коли ти бажаєш людині щастя. І коли заради нього готовий її відпустити. Ти боїшся зашкодити, зіпсувати життя. І я зрозумів, що навіть якщо вона при мені закохається в когось іншого, готовий і це відпустити. Аби їй було добре. Я зрозумів, що кохання – це не прив’язка до себе, не егоїстичні відчуття. Було дуже тяжко. Я боровся зі своїми внутрішніми демонами, зі своїм коханням. Біда у тому, що відчував симпатію цієї людини до себе теж. До нашої честі, ми не переступали стосунків, дозволених між священником і жінкою», – ділиться життєвими випробуваннями отець.

Одного разу він не витримав і зізнався коханій у почуттях. Сказав, що йому від цього надзвичайно боляче й важко.

Але молода жінка була дуже мудрою, тому, знаючи про чернечу обітницю капелана, відповіла: «Отче Макарію, ви на своєму місці. А це – випробовування, яке ми пройдемо разом. І я вам у цьому допоможу».

Це підкріпило священнослужителя.

«Я дійшов до якогось такого піку, а потім мене почало відпускати. Хоча навіть сьогодні не можу відповісти, кохаю я цю людину чи ні. Але дякую Богу за цей досвід. Тепер я можу відкрито спілкуватися про це із людьми. Ви скажете: ти ж монах, монахам не можна кохати. А я відповім, що кохав. Це було страшно. Я не знав, як діяти, як поводитися, якби ця жінка, наприклад, сказала «Так». Але я покладаюся на Бога. Якщо ти пообіцяв Господу бути монахом, Він і оберігатиме тебе як монаха. Головне – не розчаровувати Його нерозумними вчинками. У кожного чоловіка є потяг до жінки, а в жінки – потяг до чоловіка. Це закономірність Божа. У мене теж цей потяг є. Бо я не святий, я – людина. У житті було багато інтимних моментів. Але Бог завжди оберігав від спокус. І за це я Йому дуже вдячний», – ділиться сокровенним духівник.


Отець Макарій з битою

Попри домовленість, що на війні Макарій Дядюсь мав виконувати обов’язки капелана, у штат його записали як солдата. Як повноцінний член війська священник марширував з бійцями в строю. І коли молодого капелана почали поволі вводити у ранг військового, а не священника, він зрозумів, що настав час повертатися додому.

«Після війни мав таку проблему, як посттравматичний синдром. Дяка Богу, на руках у мене крові немає. Про це знаємо ми з Богом. Але у мене часто змінювався настрій, вночі я кричав уві сні. Місцями у мене падала планка. І цей стан мене злякав. Я боявся, щоб від цього ніхто не постраждав і розповів про проблему Владиці. Він запропонував мені жити у Волинській православній богословській академії. Місцеві священники мене дуже підтримали. Я був постійно зайнятим та задіяним», – каже духівник.

Натомість студентів богословської академії попередили, що отця Макарія злити не можна. Між священником та учнями був своєрідний договір про взаємовідносини. Завдяки молоді капелан зрозумів, що потрібен комусь у цьому житті. Це було своєрідною реабілітацією.

«За шість місяців в академії я став місцевою легендою. Був прикольний життєвий момент, коли Владика на День студента дозволив студентам гуляти у місті до другої ночі. А мені пощастило мати чергування в той день. Я жартома сказав, що, мовляв, друзі, домовляємося, що в 1:45 я чекаю вас на воротах в червоних чоботях з кийком у руках. Хто запізниться – я не винуватий. О 1:30 студенти десь знайшли биту, яку мені урочисто вручили. Звісно, то все були жарти і ми гарно посміялися. Та історія збереглася в академії і досі всі згадують отця Макарія з битою», – сміється батюшка.


«Донецький бандерівець»

Потім була Волноваха.

«Владика сказав, що у Волновасі, де загинули хлопці, будуть зводити храм Святителя Миколая Чудотворця ПЦУ. Я противився всім єством. Був капеланом, працював з бійцями, але з місцевими у мене діалог не складався. Хоча ми часто помагали мирним жителям, але у відповідь здебільшого чули прокльони або мали агресивну віддачу. Пам’ятаю, як вивозили з Дебальцевого цивільного хлопця, який живцем гнив, у нього віднімало половину тіла. Я особисто його віз в авто. Літо, спека… Запах у салоні стояв нестерпний. Нас нудило. Я попросив бійця, який їхав зі мною, закурити цигарку. Він здивувався: «Мене ще ніколи батюшка так слізно не просив закурити». Ми довезли того хлопця до пункту призначення. Але дяки не почули», – провадить служитель Бога.

Спочатку Волноваха вразила волинського священника сірістю й негативом. Місто не розбудовувалося. Всі очікували, що ж буде далі. На диво, після будівництва храму і Волноваха почала розквітати. Відкривали нові кав’ярні, готелі… Все почало змінюватися.

Не обійшлось і без провокацій.

«Одного разу до храму прийшов п’яний неадекват. Я чомусь подумав, що це колишній міліціонер. Він провокував мене на бійку на території храму. Поки він бігав церквою і ламав свічки, у таксі неподалік чекав його кум. Я викликав поліцію, сказав, що писатиму заяву. Але моя свічниця зауважила, що щойно я відійшов, цей чоловік обіймався з поліцейськими, як ніби нічого й не було. Заяву писати мене не покликали. Просто взяли і поїхали геть. Щоправда, потім подзвонили і повідомили, що завезли порушника додому. Мене це обурило. Наступного дня я пішов у поліцію і написав заяву. Реакції нуль і донині», – обурюється настоятель.

Зізнається, що за роки служіння у церкві на сході країни було різне: і авто спалити погрожували, і храм.

«Погрози передавали через знайомих, а не особисто. Сприймав я це зі сміхом, бо якщо людина щось хоче зробити – вона це робить, а не балакає. Хоча щоранку я обходив своє авто і дивився, чи там нема вибухівки. Коли чесно, перший рік служіння у Волновасі був дуже важким. Я намагався якомога частіше приїжджати до Луцька. Хоча тепер можу рік прожити у Волновасі – і все нормально. Вся трагедія реакції людей зі сходу на нас, західних, у тому, що вони про нас нічого не знають. З російського телебачення чують про нас як про бандерівців, які «ґвалтують імперіалістичних бабусь». У такому разі я раджу людям подорожувати, відвідати Карпати, Львів. Побачити Україну з іншого боку і переконатися, що вона – інша, не така, як розповідають по ТВ. Навіть східняки, які їздять у Карпати на лижі, здебільшого патріоти. Бо світогляд не обмежений Росією. Є люди, з якими можна вести діалог, але є такі, з якими його краще не мати. Як то кажуть: «Чемодан, вокзал, Росія», – каже священнослужитель.

Пригадує, як Владика Михаїл виділив йому капеланське авто з донецькими номерами.

«І на сході мені було ним користуватися нормально, а от на Волині постійно підрізали, і то жорстко. Я попросив знайому зробити мені наклейку на червоно-чорному фоні й написати «Донецький бандерівець». Більше у Луцьку мене ніхто не підрізав, толерантно обминали. Бо бандерівці, знаєте, часом підірвані. А донецькі – й поготів», – сміється.

Отець Макарій каже: часто доводиться чути, що він зовсім не схожий на монаха. Але додає, що головними для нього є вірність та відданість Богу зсередини.

Вікторія СЕМЕНЮК

Фото з особистого архіву отця Макарія