Сьогодні на українсько-білоруському кордоні неспокійно, як і в березні 2014-го. Тоді Росія тільки захопила Крим і в повітрі запахло війною. Група небайдужих чоловіків з Луцька відбула в Доманове допомагати нашим прикордонникам. Бо пішла чутка, що російські десантники, переодягнені у білоруську форму, вже стоять по той бік і можуть вдарити у спину саме там. Серед тих, хто поїхав на захист кордону, був лучанин Ігор Семенюк – один із засновників РУХу у Нововолинську, громадський діяч і добре відома на Волині людина.

Про це пише Ніна Романюк на «Вісник+К».

Кордон охороняли палицями і газовими балончиками

– Казали, що раніше на українських заставах зброї було багато, як на цілий батальйон. А вже у 2014 році все кудись зникло. Охороняти кордон ходили з гумовими палицями й газовими балончиками. Тобто планомірно готувалося все до здачі?

– Схоже на те. На тій заставі бачили один-єдиний службовий «уазик», а прикордонники мали по два ріжки на автомат. У нас були мисливські рушниці і пневматичні пістолети. А у білорусів – бетеери, вертольоти, безпілотники, – згадує Ігор Семенюк.

Що могла вдіяти група цих відважних чоловіків проти російської навали, якби вона була? Звичайно, нічого. Але сам факт, що вони там стояли, щось таки важив. І якщо російська десантура все ж була, то знала – на українському боці її зустрінуть не хлібом-сіллю.

Уже в грудні 2014 року Ігор Семенюк пішов на війну, хоч йому залишався рік до завершення призовного віку. Підучився у військовій академії й на передовій освоював «Гіацинти» (гармати 152-міліметрового калібру). Ще раніше, у серпні того ж року, добровольцем у батальйон «Київська Русь» пішов його син Тарас.

Патріотичний дух у родині Семенюків – у генах від батька і діда Івана, який ще юнаком у далекому 1940-му долучився до організації українських націоналістів. Навчаючись у Луцькій українській гімназії, він очолював молодіжну організацію «Юнак» в Луцькому районі. 16-річного хлопця з важким пораненням ще до початку німецько-радянської війни «совєти» на вісім років запроторили на сибірську каторгу.

­­– Коли мій Тарас ішов на війну, практично все спорядження йому дали волонтери. І залишили номер телефону, щоб він за ним подзвонив. Виявляється, синові на бронежилет незнайома бабця віддала дві пенсії. І добровольчий рух, і волонтерство – це унікальні явища, які не могли зародитися в якійсь іншій країні, – переконаний Ігор Іванович. – Згадую ще таку картину з часів Майдану. Ми із сином стоїмо у натовпі біля Кабміну. Напруження неймовірне, ситуація непевна і може змінитися у будь-яку хвилину. І раптом приїздить бізнесмен з двома ящиками шоколаду. Нам привозили чай, бутерброди, а цей вирішив почастувати солодощами. Він іде з тими ящиками вздовж шеренг, припрошує, а ніхто не бере. Чоловік уже ледь не в істериці: «Берите, я же для вас привез!». Одна рука висовується, бере шоколадку, ламає її на шматочки і передає по ряду. Щоб не образити його. Бо люди не за цим сюди приїхали – щось цінніше привело їх на Майдан.

Вояки від плуга хвалену російську армію валили як треба!

Найвищою нагородою для Семенюка як для командира було те, що усіх своїх хлопців він дотягнув до дембеля. Не те що «200», навіть «300» у них не було.

– Бойові умови відкривають у людях те, чого не побачиш у звичайному житті. Ті, кого відірвали, умовно кажучи, від плуга, які не були військовими, оту хвалену російську армію валили як треба. А скільки поклали наші кіборги в Донецькому аеропорту спецпризначенців російського «Витязя»! В умовах бою усі працювали, як годинник. А воювали ми напівзнищеними «Гіацинтами», які буквально повиколупували із землі, бо вони на складах повгрузали по саму вісь. Міняли гуму, гідравліку, усе відпрацьовувалося тривалий час на полігонах, бо гармати свій ресурс майже вичерпали, – каже пан Ігор.

Війна змусила його подивитися по-іншому на багато речей. Зокрема деякі хлопці зі Сходу йшли служити і чесно виконували свій обов’язок. І вони були в основному російськомовними.

– Вони були різної національності: узбек, білорус, етнічні росіяни, хлопці з Донецької і Луганської областей. Мали різні релігійні переконання. Я намагався зрозуміти їхню мотивацію: чому вони з нами? Їм же Путін пропонує «русский мир», а він їх не приваблює. А потім зрозумів: вони ідентифікують себе з Україною, бо є українцями. І ця трагедія, що сталася на Сході України, для них ще болючіша, ніж для нас. Бо все це твориться поруч з їхніми домівками, на їхній землі. Для мене вони – патріоти. І деяким нашим доморощеним «патріотам», які ходять у вишиванках, ще треба у них повчитися. Тому кажу: Путін прорахувався і наступив на великі граблі. Бо багато з тих, кого він нібито прийшов захищати на українському Сході, тобто «русскоязычное население», стали українцями. І це прекрасно!