Любові Іванівні та Василю Івановичу Філіпчукам з Ратного уже сімдесят. Обоє захопилися вишивкою і всю зиму провели з голкою, бісером та тканиною в руках.

Про це пише "Вісник+К".

Бабуся вишиває в одній кімнаті, дідусь – в іншій, а буває, аби поговорити-порадитись за роботою, сходяться в одну. Та якщо дружині це ремесло відоме з дитинства, то чоловік захопився ним лише торік. Каже, якби не вишивка, від неробства взимку здурів би.

Тож нудьгуючи зимою і спостерігаючи, як дружина вишиває, надумав і собі взятися за голку. А коли побачив, що все виходить, хоч і не з першого разу, зрозумів – вишивка йому до душі. Та ще й час за цією роботою швидше біжить.

Василь Іванович уже вишив іменні ікони братові, дружині, п’ятьом внукам, завершує восьму для дочки, яка проживає у Польщі. А ось бабуся творить парні підвінечні образи для внучок. Вишила вже чотири пари, усі різні. У рамки взяла їх, освятила. Чекає, коли вже надумають внуки під вінець йти. Окрім того, вишиває бабуся і весільні рушники на ікони, під коровай і під ноги.

Подружжя Філіпчуків славиться ще й кулінарією. Любов Іванівна за головну господиню на весіллях була аж 33 рази! А Василь Іванович і котлет наробить, і вареників наліпить, і голубців накрутить. Подружжя встигає скрізь. І завжди разом, у будь-якій роботі.

Любов Іванівна родом з Житомирщини. У післявоєнні роки мама врятувала себе і донечку вишивкою. Продавала свої роботи, аби заробити на прожиття. А Люба вперше спробувала на смак хліб, коли їй було одинадцять.

– Він такий добрий був, що не могла наїстися. Мама влаштувалась працювати на пекарню. Я зі школи йшла до неї, а там дадуть мені шматок хліба, в мисочку мама наллє олії, накришить цибулі – ох, як смачно було!

Любов Іванівна, вигнавши чоловіка-п’яницю, сама ростила двох діток. Саме тоді працювала у сільгосптехніці, а там вантажником був Василь Іванович. Зійшлися, ще й народила від нього. Але, як каже чоловік, для нього всі діти його. І усі троє здобули вищу освіту. Але дочка Любові Іванівни від першого шлюбу загинула у Білорусі, поїхавши туди на сезонні заробітки. Тож подружжя взяло опікунство над маленькою Оксанкою, батька якої не стало, ще коли дитина в утробі матері була.

– Ми в роботі усе своє життя. Ось уже приступаємо з бабулею до городу, встановлюю парники, теплиці, бо Люба й сама «загорілася» роботою із розсадою, і мене цим «запалила». Вирощуємо помідори, перець, баклажани, капусту, огірки. Тож обоє працюємо всю весну: сіємо, пікіруємо, на ринок виносимо. Без роботи всидіти аж ніяк не можемо. Ворушимось, значить, живемо…

Любов Іванівна показує рушники, скатертини, серветки, наволочки, килими, які вишила за свій вік, а також новенькі для внуків та ікони – «ось ці дідові», «ось ці мої». Серед них і велика «Тайна вечеря». Якраз вишивала весільний рушник внучці, якою опікується, під ноги, на черзі – під коровай. Каже, що для Оксани має рушників з 12 на різні весільні потреби за народним звичаєм. Вишиває і для інших внуків, планує насамперед взятися за рушники на ікони. А весна вже кличе у поле, квітник та теплиці.