Ковельчанку Наталію Євтушик доля закинула в Африку. Зараз вона живе в Кенії, де звершує місіонерську роботу – розповідає людям про Бога і Його безмежну любов. Саме там Наталка знайшла свою долю – Кельвікса Наукву, за якого вийшла заміж.

Історію життя дівчини описала Галина Оліферчук для видання «Вісник+К».

Наталка з Кельвіксом, який був служителем баптистської церкви, познайомилися у Кенії на богослужінні і стали дружити. Згодом їхня дружба, яка тривала півтора року, переросла в любов і увінчалася шлюбом.


«Як віруючі люди, ми офіційно зареєстрували свій шлюб, – розповідає Наталія. – Мій чоловік християнин, і він знає, що багатоженство – це гріх. А загалом у них це розповсюджена практика, хоч офіційно заборонена. Мовляв, якщо чоловік здатен збудувати для кожної зі своїх дружин окремий будинок (нехай навіть це буде дуже малесенька хатка), то нехай собі тішиться кількома жінками».

Подружжя живе окремо від батьків, орендують будиночок. Українську невістку з радістю прийняли у свою родину батьки Кельвікса, адже вони теж віруючі, а тато – пастор місцевої церкви. Наталка настільки полюбила Африку, що не планує повертатися в Україну.

«Тут, у Кенії, дуже багато роботи на Божій ниві, – каже вона. – Тутешні люди поклоняються ідолам. А тому ми тут служимо місіонерами і вчимо людей, як правильно планувати сім’ю, у школі вчимо дітей. У кенійських родинах нібито головний чоловік, але всю турботу і клопоти на собі тягне жінка. Часто через це страждають діти.

Офіційних подружніх пар тут дуже мало. Одна з причин, що батьки нареченої вимагають викуп за дочку. Часто це певна кількість корів або козлів. А більшість женихів бідні і не мають можливості купити стільки худоби, щоб заплатити. Тому живуть у блуді. Як наслідок, усі мають венеричні хвороби і народжується багато ВІЛ-інфікованих дітей, на муки яких страшно дивитися. «Старими дівками» тут називають 18-річних кенійок, які ще не мають жодної дитини. Тому багато з них починають народжувати з 15 років».


«Наталю, а яка кухня кенійців?».

«Не дуже різноманітна. Наприклад, у нас люди дуже бідні, тому їхньою буденною їжею є угалі (каша з кукурудзяного борошна, схожа на манку) і тушкована зелень – сукума. На свята вони стараються приготувати гапаті (щось на зразок лавашу на пшеничному борошні), тушковані бобові з помідором і цибулею, порідж (рідка каша). Тут багато фруктів. Банани є завжди. На один долар їх можна купити 10–12. Якщо сезон авокадо, то на той же долар вийде їх п’ять або стільки ж манго. Інші фрукти трішки дорожчі.

У місті в супермаркетах є яблука, груші, ягоди, мандарини, виноград, але дуже дорогі. Тому ми рідко їх купуємо. Дехто з місцевих кенійців має біля своїх домівок городи. Але загалом це рідкість. Там вони садять банани, цукрову тростину.

Майже все населення Дунгу, серед якого ми живемо, заробляє на прожиття завдяки озеру. Хтось плете сіті, хтось продає рибу, а хтось лагодить човни. Там на озері росте папірус – ним вкриті всі береги. Тому місцеві жителі знайшли йому застосування: вирубують, сушать, а потім продають. З нього ж роблять дахи або меблі. Жінки плетуть з нього килимки. Одяг купують на місцевому ринку – це як наш секонд-хенд. За один долар можна купити штани або п’ять футболок».