У свої 90 років Кирило Ярошик із села Пнівне, що на Камінь-Каширщині, і дрова складе, і залюбки відпасе чергу, і пішки в поле за село навідається, і навіть ще й на велосипеді їздить.

Хоча б 5 кілометрів Кирило Іванович має пройти щоденно, інакше – засумує. Звик бути на боці людей дії і навіть у поважні літа не лишився осторонь важливих для країни подій, ставши учасником двох революцій, - пише видання «Вісник+К».

«Здається, що 90 – це дуже солідно. А подумаєш – то вже й не так багато прожив. Щоб дождати довголіття, треба зберігати гарний настрій, любити роботу і завжди бути в русі. Не можна падати духом! Співай краще, аніж маєш плакати чи злобу носити, бо гнів забирає здоров’я. Воно ж не зайве! А якщо вже думатимеш чи вийде щось, чи ні – то справи не буде. Необхідно завжди домагатися найкращого результату», – зауважує літній чоловік.

Дідусь зізнається, що живе із піснею в душі. А коли серце радіє, то й сили прибувають.

«Скільки житиму, не забуду…»

В Івана та Марфи Ярошиків було 10 дітей. Кирило – другий, старший із синів. Тож коли у 1944 році батька забрали в армію, змушений був стати господарем і годувальником. Йому заледве виповнилося 12, але таки став до плуга. Щоправда ледь виглядав з-за нього і тільки з роками посилив самостійно потягнути і тим паче на віз покласти. Однак якось із матір’ю справилися. Наступні ж роки Кирило Іванович згадує із гіркою сльозою на очах і щоразу мимоволі в спогадах повертається туди. У 1946-му видався щедрий урожай, тільки селом снував голод: навіть, якщо господар віддав норму, зерно вишукували в кожному куточку обійстя. Ярошики тоді здали основну, ще й додаткову поставки, однак, собі на горе, лишили своє жито в коморі – з дому забрали все до зернини… Лишилися в живих тільки завдяки лободі й борщу з кропиви. Потім рятівною знахідкою для усіх селян і приїжджих прохачів став крохмаль, який знайшли в старих кагатах, де картоплю збирали для німців. На жаль, двоє менших дітей не пережили тих голодних років.

Змінювався режим за режимом і було не до науки. Попри це у Кирила Івановича записано 7 класів вечірньої школи. Правда, тільки в 16 років зумів хоч трохи відчути себе учнем. Крім того, його дивовижну здатність до навчання не могли не помітити в армії і через місяць після прийняття присяги направили навчатися в медичну школу. У результаті став одним з кращих випускників. Пригадує, сиділи в навчальних класах по 10 годин щодня, мали в доступі усі можливі таблиці, схеми й макети. Тож старався щосили. По завершенню служби не спокусився на обіцяні блага, а повернувся додому.


Віддав постіль на пеленки

Фельдшера Кирила Ярошика добре знали в Камінь-Каширському районі, а що спочатку був неодруженим, то встиг попрацювати не в одному селі. Медичну практику розпочав у рідному Пнівне, тоді перевівся в дільничну лікарню у Великій Глуші: вів патронаж, опанував спеціалізацію рентгенолога. Через кілька років отримав направлення у Підбороччя, де й зустрів свою кохану Ганну Корніївну. Створивши сім’ю, захотів повернутися додому до стареньких батьків. Тільки керівництво не хотіло так легко відпускати молодого фельдшера, тож поставило умову: переведуть, коли побудує медпункт. Однак і з цим чоловік справився. І хоча розповідає про себе максимально скромно, з численних спогадів-історій стає зрозуміло: був відданий своїй роботі, завжди підходив до пацієнтів розсудливо і з гумором, аби зменшити напругу. Не раз давав батьківські настанови і віднаджував чоловіків від пиятики.

«Усякого бувало. Найперше пригадується мені випадок із Залаззя, де випало пропрацювати кілька місяців. Приїхав і в перший же вечір покликали на пологи. Зустрічав нове життя на печі. От тільки покласти немовля не було на що – сім’я жила дуже вбого: ні пеленки, ні куфайки, ні скатертини, нічого. Закутав дитину у свій халат. Повернувся на медпункт і, розрізавши свою простинь на пеленки, заніс породіллі», – ділиться колоритним спогадом Кирило Іванович.

«Завжди отримував задоволення, коли зробив добро, – продовжує розповідь чоловік.

Тішить дідуся й те, що менша донька Тетяна та її син Кирило знайшли себе в медицині. Натомість старша Людмила та її доньки пішли шляхом дружини – обрали педагогіку.

У молодості грав на скрипці, на пенсії – будував церкви

Та не тільки щирою працею і медициною було наповнене життя. Проявив наш герой себе у мистецтві й будівництві. Так, ще парубком захопився грою на скрипці. Навіть вмовив батька придбати інструмент і взяв кілька уроків в місцевого скрипаля. А коли змужнів як музикант, то й на весіллях працював. Під його скрипку витанцьовували в Тоболах, Гуті-Боровенській, Кримне. З часом опанував акордеон, розважав молодь на вечорницях. А потім розпочалися дорослі забавки: сім’я, господарство. З приємністю тепер згадує дідусь, як самотужки поставив власний дім (тільки перші два ряди цегли майстер клав), як ночами вперше різьбив вікна й двері, клав підлогу. Милує око і виплеканий сад довкола, а коли вдається вирватися у мандри – любо подивитися на храми, які зводив, здавалося б, кілька літ тому. Бо ж на пенсії не сидів на місці, а на сезонні роботи їздив – церкви будував з братами.

Багато пройшов чоловік за свої роки. А серці Кирила Ярошика багато добра й теплоти, турботи про найрідніших. Він і не приховує: з дружиною дуже щасливі своїми дітьми, онуками й правнучком. На схилі літ найбільше гріє батьківське серце увага нащадків і радість, що поруч залишаються кохані люди і є до кого прихилитися і кого зустрічати на порозі… на який ступило днями і 90-річчя діда Кирила.