Волинянин Володимир Лучко повернувся з полону, де перебував чотири місяці. У неволю боєць з полку «Азов» потрапив під час оборони Маріуполя.

В Україні Володимир Лучко уже два місяці, зараз проходить реабілітацію на Волині. Суспільне розпитало захисника про оборону Маріуполя, полон, обмін, повернення додому та плани на майбутнє.

– Як почуваєте себе зараз? Чого найбільше захотілося, як ступили на рідну землю?

– Зараз стабільно, нормально. Відновлення проходить, почав займатися в залі, відновлювати м’язовий скелет. Це те, що потрібно. І ще десь через тиждень-два, напевне, піду ще на масажі.

Солодкого, глюкози не вистачало в організмі. В багатьох таке було. Відсутність глюкози в організмі – це в солодкому найбільша потреба.

– Наскільки складним чи, можливо, навпаки – не складним стало і фізичне, і моральне повернення з полону?

– Десь 40 кілограмів ваги втратив. І психологічно складно, бо не всі вийшли, кого я очікував. І я не знав, що ми на обмін їдемо. Коли приїхав, багатьох наших, з ким я там був, ще не було.

Фізично, само собою, вагу втрачаєш. І потрібно відновлюватися. Зі спиною проблеми, з колінами. Ну як в багатьох наших.

– Чим ви займалися у мирному житті до повномасштабного вторгнення – як планували життя?

– Та багато планів було. Робота, навчання, тренування, культуристика. Мені цей вид сподобався, бо він менш травматичний. І ти чисто для себе працюєш. Ти по собі бачиш, як воно. Розвиваєшся.

Перше – робота, потім – тренування, ввечері – навчання відбувалося. І в принципі, воно стабільно мало відбуватися в майбутньому. Я сам навчався, по вечорах собі сидів. Для початку я сам хотів вивчити те, що я хочу. А потім вже поступати в якийсь вищий навчальний заклад. Але я ще не знав, чи за кордоном буду поступати, чи в Україні.

– Як для Вас розпочався ранок 24 лютого? Ви в той час де перебували?

– У Польщі. На роботу їхав. За кавою зайшов. Мені мама смс написала, що війна почалася. Багато хто з наших теж отримав смс і не вірили цьому, поки не побачили відео, як ракети прилітають по наших містах.

– Чому вирішили повернутися із-за кордону та піти захищати Батьківщину?

– Це усвідомлене рішення таке було. Було все повністю обдумане: що, куди і як. Я вже знав, куди я їду і що я буду робити.

Спершу під Бучею були. Потім вже Маріуполь. В мене срочної служби не було. В мене була підготовка зі знайомими, які були військовими.

– Як Ви потрапили в «Азов»? Як ті дні переживав Маріуполь, як оборонявся?

– Знайомі, товариші там були. Поспілкувалися, вони сказали, що там є місця і ми можемо до них. І ми до них прийшли.

Кожен на позиції стояв. Дуже багато підрозділів було: «Азов», Нацгвардія, ЗСУ. Багатьох я не бачив, бо всі по різних позиціях були. Я чисто працював зі своїми хлопцями. Виходив на позицію – тримав оборону.

– Коли і як потрапили у полон?

– 19-го, здається, травня. За неможливості нашого командування деокупувати Маріуполь. Тому вийшли в полон. Був наказ. І так я туди потрапив. Багато хто ще на початку війни потрапив десь випадково, хтось цілеспрямовано. Різні ситуації.

– Як рятували поранених на «Азовсталі»? І чи багато полонених, які потрапили у полон, були поранені і потребували лікування?

– Я з пораненими в полоні не був. Вони були окремо. В Новоазовськ, здається, їх евакуацію проводили. Транспортували їх на ношах, на умовний госпіталь.

І лікарі, все що можливо, надавали їм допомогу. З тих препаратів, з тих перев’язочних матеріалів, які були. Лікарі дуже колосальну роботу зробили в цьому плані. Дуже багато життів врятували.

– Як пережили полон?

– І фізично, і морально тяжко. Фізично через те, що ти на одному місці постійно сидиш. А морально, тому що ти не знаєш, як твої близькі, як твої знайомі, з якими ти був в Маріуполі і на «Азовсталі».

Ніхто нічого не говорив. А надія завжди є. Ти кожного дня думаєш: ось, ось, той день настане, сьогодні-завтра. І з дня в день ти так сидиш.

– Що було, можливо, найважчим?

– Найважче – сидіти. Просто сидиш і ти не знаєш, що в Україні відбувається, що з твоїми друзями відбувається.

Те, що там тобі розказують, вірити чи не вірити – це вже в принципі твоя особиста справа. Розказувати можуть дуже багато. Принаймні я старався надіятися на краще, що у нас все добре.

– Як ставилися військові до азовців?

– Як до кого. Я не знаю, по чому вони орієнтувалися, що вони робили, що їм хто казав. Це чисто індивідуальна також справа.

– Ви в полоні були скільки часу? Як сприйняли довгоочікувану новину про те, що Вас визволяють з полону?

– В сумі – 127 чи 128 днів. Трохи більше, ніж чотири місяці.

Ми дізналися, коли ми вже приїхали на сам обмін. Звісно, радість була. Нам про це ніхто нічого не казав взагалі. Я не знаю: може росіянам, яких везуть на обмін, їм кажуть. Нам ніхто нічого не казав. Це для нас новиною було, те, що ми на обмін їдемо. Дуже радісною новиною.

– Як змінилося і чи змінилося Ваше життя після побаченого у Маріуполі і пережитого в полоні? Про що, можливо, шкодуєте?

– Трохи інші цінності з’являються. І розумієш, коли приїжджаєш, що деякі проблеми, якщо звичайний приклад такий навести: покупку телефону, – він не є суттєвим вже. Це не є проблема така. Є проблеми набагато важливіші.

Ні про що не шкодую. Про те, що робив, – ні про що взагалі.

– Тобто ви зараз є зовсім інший?

– В чомусь змінився, в чомусь – ні. Просто по-іншому трошки думаєш. І людей трохи по-іншому сприймаєш.

Війна, як хтось мені зі знайомих казав – це як сито. Відсіялися ті, хто непотрібний. В мене зі знайомих ніхто не відсіявся. Абсолютно. Всіх, хто були, всі залишилися. Навіть їх більше стало.

– Як зараз реагуєте на повітряні тривоги і загрози, про які щодня розповідають з боку білорусі?

– Та нормально реагую. Ніхто не знає, що в голові в того старенького дідуся, що він там хоче зробити. Повітряні тривоги – я спокійний, мене це в принципі не лякає.

– Коли, на вашу думку, може закінчитися повномасштабна війна?

– Гостра фаза, як і раніше казав, це десь кінець весни – кінець літа. А все інше – будемо бачити. Якою зимою погода буде, як воно буде просування, як Росія буде забезпечена військовою технікою, снарядами, боєприпасами – цим всім.

– Що не вистачає, чи що потрібно Україні для перемоги?

– Щоб Росії не було. І все. Це та держава, яка розв’язує, в принципі, за весь свій час існування всі війни. Грузія, Чечня. Якби ця країна хотіла мирно жити, вони б цього не робили.

– Ви особисто плануєте зараз щось? Про що мрієте?

– Після закінчення війни – плани розвитку, плани роботи, куди поїхати, які країни можна подивитися. Мене цікавлять і музеї, і взагалі архітектура різних країн. 

Зараз головна проблема нашої країни – війна. Дуже багато людей гине. Не тільки військових, а й дуже багато мирного населення гине. Це дуже погано.

– Чи роздумуєте над тим, щоб повернутися служити?

– Це не від мене залежить. Все залежить від лікарської комісії, яка в мене буде відбуватися по кінці відпустки. Тоді вони мені скажуть – можу я повертатися чи не можу.

– Як реагуєте на те, що війна повномасштабна, як би це прикро не звучало, що об’єднала українців у біді?

– Саме так формується українське суспільство. Те, що було у 2014 році, люди не так були згуртовані, як зараз. І є надія, що в майбутньому так все і буде. Що люди не розгортуються, і всі будуть дружньо жити надалі. І надіюся, що після цієї війни ніяких війн не буде.