Марина Колюкіна із синами тепер живе у Луцьку. Через тверду життєву позицію – любов до України – їхня родина в «чорному списку» ворога. Про нову домівку, нових друзів та нову роботу – поділилася пані Марина для пресслужби Волинського обласного центру зайнятості.

Від війни 2014-го до війни 2022-го

Тоді, в 2014-му, коли Слов‘янськ зазнав перших обстрілів, родина жила у приватному будинку на околиці міста. Тепер, у 2022-му, вони знову ховалися там. Маючи гіркий попередній досвід, вони постійно поновлювала запас і їжі, і води.

З перших днів війни голова родини покинув колись успішний бізнес і пішов боронити країну. Цього разу і їм довелося залишити все і поїхати, бо за місяць війни обстріли ставали сильнішими. Сирени вили майже постійно. Від ворожих ударів були перебої з електрикою та водою.

У чотирнадцятому меншому сину було три. Я думала, що він нічого не пам‘ятає, а ні! Підсвідомо дитина все пам’ятала, реагувала на кожен вибух. Ми лягали спати і не знали, чи прокинемося. Було постійно чути вибухи від ракет, а коли почали літати винищувачі, то ми зрозуміли: треба їхати, – ділиться пані Марина.

Разом із двома синами, сестрою та небогою родина виїхала до Луцька, а приїхали в останній день березня. Батько родини боронить кордони Батьківщини, а його друзі порадили сім’ї переїхати у Луцьк і допомогли знайти квартиру. Так вони майже два місяці живе в обласному центрі Волині. На перших порах просто відходили від жахів війни. Менший син за цей час сходив на майстер-клас і навчився писати писанки. Потроху вивчають місто, гуляють…

 Йому дуже сподобалося. У нас таких занять не було, – розповідає жінка.

З собою родині вдалося взяти деякі речі й документи, тож студенти та учні продовжують дистанційно навчатися, а мами почали шукати роботу.

«Так далеко ми ніколи не їздили. Особливо через всю Україну»

Пані Марині порадили звернутися до Луцького міського центру зайнятості, щоби дізнатися, хто потрібен на волинському ринку праці. Адже всі знають, що робота – то найкращі ліки:

Я була готова погодитися на будь-яку роботу. Це швидше потрібно було мені, щоби не сидіти в хаті. В центрі зайнятості запропонували вакансію у одному з гіпермаркетів та на «Едельвіці». Спершу пішла, куди ближче. Та мені, як кажуть, «не зайшло». Наступного дня поїхала на «Едельвіку». І пані Тетяна (завідувач їдальні, що на підприємстві – авт.) так відразу каже: «Ой, ви нам так потрібні». Я ж досвіду й такого не маю. Але вони мене вчать, а я стараюсь, – розповіла співрозмовниця.

У трудовому доробку Марини Колюкіною є сімнадцятирічний стаж роботи на Слов‘янському керамічному комбінаті. Туди вона прийшла після навчального закладу з дипломом кухаря. Та творчі здібності молодої працівниці побачили майстри і дали можливість їх розвивати. З часом пані Марина навчилася виготовляти все: від найпростіших горщиків для запікання до півтораметрових долівкових ваз.

У вас нема такого виробництва, щоби я могла знайти схожу роботу. Тож став в пригоді невеликий досвід роботи кухарем у дитячому садочку. Тепер пригадую все і набираюся практики. Колектив чудовий, усі щиро допомагають. І це не лише у роботі, – з оптимізмом ділиться враженнями пані Марина.

В історії родини з‘являється сторінка «У Луцьку», де вони налагоджують життя. Пані Марина працює у новому колективі, старший син теж не байдикує – у вільний від навчання час волонтерить. Нові сусіди допомогли сестрі знайти роботу бухгалтера. Тепер у квартирі, де ще місяць тому люди були налякані й розгублені, потроху все стає на свої місця. Звичайно, думками завжди вдома, бо там залишилося багато родичів. Тут, у Луцьку, вже є улюблені місця: центральний парк, замок Любарта, зоопарк. Ще не бачили відомий будинок скульптора Голованя.

Ми спершу думали, що їдемо на тиждень-другий, а як бачимо, вже й роботу знайшли, вивчили, що і де можна купити дешевше. Лучани –дуже щирі і гостинні. Нам допомогли зробити усі необхідні довідки. Був випадок: ми не знали, як знайти потрібну адресу, запитали жінку. Та все розповіла. Наступного дня вона на вулиці до нас підходить і запитує: «Ну що, знайшли?» Луцьк – гарне й тихе місто, – приємно вражена пані Марина.