У мирному житті Олександр Садовник 22 роки працював телеоператором на місцевих телеканалах Волині. Вперше пішов служити за мобілізацією 2015 року. Був командиром бойової машини. Вдруге підписав контракт із ЗСУ у листопаді 2021 року. В березні на Луганщині військовослужбовець отримав поранення. Олександра прооперували уже шість разів, попереду – ще одне хірургічне втручання.

Про війну, друзів, які лишилися на передовій, родину, реабілітацію та віру в перемогу Олександр Садовник розповів у інтерв'ю кореспондентам Суспільного.

– Ви повернулися із зони бойових дій, де отримали осколкове поранення. Як це сталося?

– Поранення я отримав 7 березня під час бою. Це був другий тиждень повномасштабної війни, до нас на позиції заїхали ворожі танки із БМП. Зав’язався бій.

Ваш підрозділ тоді зазнав значних втрат?

– День перед тим, у нас загинув командир роти та ще четверо людей. А в той день, коли мене поранило, я отримав середньої важкості поранення і двоє – легкі поранення.

– Чи можеш говорити де були бої, що це за місце?

– Можу сказати, що це було у Луганській області. Думаю, що нічого не розсекречу, якщо скажу, що це було на відрізку від Новотишківки до Золотого. Під час одного з пострілів танка вибух був біля мене та осколок залетів у бедро, далі залетів у кишківник і я отримав поранення. Після того евакуація, госпіталізація. Спочатку Лисичанськ, потім лікарня у Дніпрі. Після мене евакуювали до Львова. Там десь біля місяця часу я пролежав. Зараз у відпустці за станом здоров’я.

– Як ви зараз почуваєтеся?

– Зараз слава Богу нічого, усе нормально, іду на поправку. Рани позагоювалися, тільки проблема із кишківником. Лікарі казали треба від двох місяців до пів року ще походити з тією проблемою, а далі буде видно, але прогноз хороший дають лікарі.

– На момент повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого, ви уже були у складі Збройних сил України. Як зрозуміли, що розпочалося?

– Коли почалася війна, ми навіть не зрозуміли що до чого. Нас підняли по тривозі. Що відрізнялося від попередніх днів – це масований артобстріл і мінометна, і ствольна артилерія. От, дуже інтенсивні обстріли були. Ніхто нічого не казав, а потім нам передали, що оголошена спеціальна операція Росією. І ми зрозуміли, що це вже повномасштабне вторгнення.



– Ваша донька на Facebook-сторінці, коли ви саме від’їжджали у 2021-у році, за більш як два місяці до повномасштабного вторгнення, написала, що "війна не відпускає мого тата". Що спонукало Вас знову піти служити?

– Для тих людей, які спробували тієї війни, то воно дійсно не відпускає так просто. Я як демобілізувався, то п'ять років воно у мене крутилося, що треба повертатися щось робити. Сім’я прийняла у штики, я помаленьку став переконувати їх, і, певно, вони погодилися із тим, що треба йти, у душі – ні, а так, розуміли, що треба йти. І син, і донька знали, якщо я прийняв рішення, воно все одно буде.

– Для вас що було найстрашніше на цій війні?

– Це якась несправедливість – гинуть молоді хлопці. Перший місяць мене поставили у наряд з хлопчиною зі Здолбунова – Сашею, його теж звали, у серпні йому мало б виповнитися 20 років...Не можна на війні шукати собі друзів, воно важко переноситься. Воно дійсно так і є.

– Ви коли у 2015-му році йшли служити за мобілізацією, тоді як було міняти камеру на військову зброю?

– Тоді було якось лячно, коли ти 20 літ займаєшся однією справою, тебе висмикують і тобі треба займатися чимось іншим. Добре, що у юності я строкову службу служив. Але треба у житті щось міняти, постійно, воно тоді якось цікавіше.

– Там на фронті, коли бої, чи вдавалося щось знімати, чи хотілося щось відзняти, чи не до того було?

– Коли пішов на контракт, то у свідомості було таке, що треба. Десь може хтось побачить, а це як не крути – шматок історії. Я з собою і екшн-камеру узяв і телефон, бо з такою камерою там не дуже побігаєш. Знімав трохи, але, якось так сталося, що після поранення десь воно усе пропало і телефон, і екшн-камера. Лишилися кілька фото, які пересилав до дружини та дітей.

– Хочеться, щоб нинішня війна швидше стала переможною сторінкою нашої історії. Як думаєте, вистоїмо?

– Тут навіть немає що думати, ми вистоїмо, ми зобов’язані вистояти. Це наша земля і ми її нікому не віддамо. Ми маємо перемогти заради тих, хто загинув. За невинно загиблих людей та дітей. Ми маємо підіймати дух патріотизму і вчити історію. Це два компоненти, які впливають на те, щоб держава була сильною. Те, що роблять російські війська тут в Україні – це не входить ні в які рамки. Це недопустимо з ними стосунки мати, бо винне не лише керівництво держави, а й народ. Це має усе населення Росії роками, а може й століттями, випрошувати на колінах прощення не лише у нашої держави, а й усього світу. Все буде Україна. Ми переможемо!