Едуарду Зінченку через війну довелося полишити рідне Сватове та шукати іншого місця для проживання. Попри сміливі спроби мешканців відстояти місто, до яких доєднувався також і він, на жаль, зупинити мирними акціями ворожу військову силу беззбройні люди не могли фізично, тож населеному пункту не вдалося уникнути окупації.

Вже понад п’ять місяців у Сватовому, як і багато де на Луганщині, чутно огидний сморід «русского міра”, тимчасово при владі колаборанти, російські ставленики, котрі влаштували неприховане полювання на проукраїнських активістів і будь-які прояви українства. Тому патріотам, які засвідчували свою українську позицію, дієво підтримували національні рухи, знаходитись тепер там є небезпечно, - пише газета Полісся.

Едуард оселився із сім’єю в Камені-Каширському та одразу став шукати справу для душі. У рідному місті він професійно займався івент бізнесом – провадив фото-відеозйомку різноманітних урочистостей, діджеював, організовував фотосесії. У цьому йому допомагала дружина. А ще музикував у своє задоволення. Саме за музичним нахилом і вирішив працювати тут. Нині навчає камінь-каширців мистецтву гри на гітарі.

«У мирному житті встиг спробувати себе як бухгалтер, фотограф, відеооператор, ведучий заходів, діджей, за освітою ж агроном. Одружений. Двоє дітей – син і донечка. З дружиною мали невелику сімейну справу – фотостудію, організовували свята, фотографували, фільмували на замовлення весілля, іменини, тощо. 2014-го року на хвилі революційних подій приєднався до тих сватівчан, які намагалися не допустити у місто сепаратизму, дестабілізації ситуації, склали основу національного руху спротиву. Тоді ми встояли, українські настрої перемогли. Але після восьми років відносного спокою знову опинилися перед загрозою, тепер значно більшою, бути окупованими. Проте на початку ще зберігалася віра, що цього не трапиться, мирним чином, громадським опором не дозволимо російським військам увійти в Сватове. Однак 8 березня ворожі військові зайняли площу, поставили зенітку біля військкомату і потому не зосталось сумнівів – вони налаштовані закріпитися тут надовго. Опанував страх, що будь-якої миті окупанти можуть увірватися і до нашого будинку, хтось здасть. Бо серед місцевих кожен добре знав хто за Україну, і хто підтримує росію. Я ж ніколи не приховував своєї української сутності. Свідомо зробив для себе вибір, розмовляв українською, зокрема, під час заходів, які влаштовувалися владою міста, за діджейським пультом, коли виступав перед публікою», – розповідає Едуард.

Вибір був очевидний – виїздити та чимскоріш. І Зінченки його зробили для себе вчасно. Поїхали, захопивши лише найнеобхідніші речі, залишивши дім, успішний бізнес. По приїзді у Камінь-Каширський їх прихистила містянка Надія Мальчук, якій вони щиро вдячні за турботу. Нині родина орендує житло, вирощує городину, потроху пускає корені на волинській землі. Домашні справи поєднують з громадськими. Едуард каже, що це знову ж таки їх особистий вибір, не звикли сидіти та нічого не робити корисного. Наш співрозмовник встиг проявити себе, виступав із вокальними композиціями на кількох патріотичних благодійних заходах, які провадилися заради підтримки українських військових, готує пісні для наступного, котрий запланований на День Незалежності.


«Мені подобається співати, грати, робити щось корисне для своєї держави, там, де живу, людей, які мене оточують, підтримують. Не звик сидіти, як той гриб, на одному місці. По-перше, це патріотично брати участь у громадських справах, дарувати людям радість від прослуховування хорошої музики. По-друге, для себе бачу в тому стимул позайматися вокалом, помузикувати, розвивати професійну майстерність. Щодо навчання гри на гітарі, то залюбки намагаюся допомогти опанувати її кожному містянину, який того бажає. Серед моїх учнів люди різного віку та професій.

Музика, вважаю, – це спосіб повернути нас, колишніх, відчуття радості життя, котре притупилося, а в декого, на жаль, зовсім зникло через війну, те, що додає сили впоратися з тривогами сьогодення. І завдяки їй я хочу відродити у моїх учнях віру в краще, добро, що світ все ж наповнений більше чимось хорошим. Адже колись бойові дії припиняться, за ними прийде мир і чудово, якщо він пануватиме в наших душах, витіснить звідтіля страх. Навіть зараз ми не повинні жити лише ним, забувати про справи, які нам подобалися, вважати їх недоречними. Не дозволимо ворогу залякати нас, знищити волю, забути, хто ми є справжні, зробити сірою масою. Нехай лунають пісні, а не канонади.

А про ваше і тепер наше місто враження тільки позитивні. Колись я відвідав Львів і він мене закохав, відчув свободу. Мені імпонували люди, місцевий колорит, вуличні музики, архітектура. Оце для мене була Україна, я хотів, щоб така Україна настала в моєму Сватовому. У Камені теж відчуваю атмосферу цієї українськості, волі, щасливого життя, котрої прагну і в якій бажаю, щоб жила моя сім’я. Завжди спілкуюся українською із зустрічними, бо, на мій погляд, так правильно, це прояв поваги до людей, які нас прихистили, гостинно зустріли. І не розумію тих, хто продовжує сьогодні «разгаварівать на русском”. Вони або взагалі дерев’яні, що не можуть навіть намагатися спілкуватися українською, або так звикли і зумисне не хочуть ламати себе… Шкода, та нині Сватове з красивого міста, що розвивалося, перетворюється на привид комунізму в найгірших його проявах. Життя скочується до совкового рівня, панує корупція, вести спокійно бізнес неможливо, повинен домовлятися з окупантами, платити долю. Навіть ті колаборанти, які повилазили та зараз обіймають якійсь посади, десь глибоко в душі розуміють, що щось не те. Адже обіцяний рай не настає, надбане при українській владі, розкрадається, забирається на Луганськ, до росії, навзамін кидають якість подачки. Таку реальність не сприймаю. Я за вільну, європейську Україну, багату можливостями, котрі дозволяють розвиватися, без війни», – підсумовує Едуард Зінченко.