Микола Чабанчук – ветеран ЗСУ, майстер спорту з лижного та спортивного туризму, а нині – спортивний амбасадор. Він їздить по реабілітаційних центрах та медичних закладах, розповідає ветеранам і військовослужбовцям про адаптивні види спорту та як спорт може допомогти в реабілітації.

Із Миколою Чабанчуком Суспільне поспілкувалося у Луцьку в одному з реабілітаційних центрів для військових.

Що таке адаптивний спорт?

— Розкажіть про проєкт, до якого долучилися, аби допомагати військовослужбовцям та ветеранам. Ну і хто ж такий спортивний амбасадор?

Проєкт «Спортивні Амбасадори» – створений за допомогою Громадської організації «Повернись живими», за підтримки Посольства США в Україні й Громадські організації «Ігри Інвіктус Україна». Створений з метою пропагувати адаптивні види спорту, залучати хлопців, які вже звільнені з військової служби, чинних військовослужбовців до цього виду спорту. Націлювати їх на те, що не все втрачено, є нові перспективи, є нові види спорту, якими вони могли б зайнятися, взяти участь в змаганнях.

— Про який вид спорту розповідаєте ви?

Хендбайк – це один із видів адаптивного спорту. Це катання на триколісному велосипеді. Ним займаються військовослужбовці, інваліди війни, які мають ампутації кінцівок. Завдяки приводу рук він набирає досить велику швидкість. Хлопці, які перший раз на нього підсідають, особливо це помітно в кого були ампутації, хто приїхав на інвалідних візках вони отримали багато емоцій, задоволення. Він набирає високу швидкість до 40 км за годину, не поступається нічим велосипеду. Для хлопців це драйвово, цікава річ. Часто використовується на Invictus game на різних міжнародних, всеукраїнських змаганнях. Зараз їздимо по реабілітаційних центрах, показуємо, навчаємо, зацікавлюємо, щоб вони брали участь у міжнародних змаганнях, відборах до Invictus game, популяризуємо адаптивні види спорту.

— Якими видами адаптивного спорту можуть займатися військовослужбовці в Луцьку?

Так. Коли мене звільнили з військової служби, це в вересні минулого року було, я якось так поставив собі питання, а що далі? Коли я раніше займався спортивним туризмом, лижним туризмом і те все мені вже стало недоступним, почав читати й наштовхнувся на статтю про адаптивні види спорту, де і прочитав про стрільбу з луку, хендбайк, баскетбол на візках спортивних, штовхання ядра. Адаптивних видів спорту є досить багато. В Луцьку найбільш доступний і який стрімко розвивається – це стрільба із луку, є клуб “Луцькі соколи”.

Кожного вівторка і четверга там займаються військовослужбовці наших реабілітаційних центрів. Проводяться щомісяця невеликі змагання між реабілітаційними центрами.

Цивільне життя та військова служба

— До повномасштабної війни ви були педагогом та підприємцем у Луцьку. Чому вирішили кардинально змінити своє життя? Це було швидке й емоційне рішення чи виважене і давно обдумане?

В мене, чесно кажучи, було дуже велике бажання ще під час АТО піти на військову службу. Але на той час я навчався в аспірантурі, якось не склалася. Пройшов комісію у військкоматі й мене зробили обмежено придатним до військової служби й непридатним в мирний час. А коли вже сталося повномасштабне вторгнення, ми побачили вибухи, адже я живу недалеко від аеродрому, тоді ця думка, що я дійсно буду йти служити з'явилася якось так спонтанно. І 25 лютого я зібрав речі й поїхав. 


24 ми зібрали речі й поїхали в село. Звідти я вже приїхав в Луцьк, закрив фірму, роздав наявні автомобілі родичам, і після того ввечері я вже чітко знав, що далі я буду йти на службу. Я не думав, що буде так важко на початках попасти до війська, що будуть такі черги з охочих.

— Коли ви пішли на службу, як ваші найближчі, ваша родина, як сприйняли таке рішення?

Відговорювали мене, всі переживали, хвилювалися. Але для мене був алгоритм дії, що я збираюся, я йду. Мотивація була досить висока. Нам пощастило, в нас був дуже досвідчений ротний командир і він багато часу приділяв навчанню. Навіть коли була хвилинка відпочити, він все одно щось придумував, як не брошури якісь читати, книжки й енциклопедії, то виходи на місцевість. Тобто він дуже багато часу приділяв тому, щоб нас по максиму навчити за короткий період часу.


— Що ви б порадили військовослужбовцям, які зараз потрапляють на службу, на які основні моменти дуже важливо звертати увагу?

Моя перша порада – слухай вухами звідки летить і де свистить. Це те, що мене найперше навчили. Тільки чуєш свист, відразу падай в яму, лягай десь, а далі вчитися, більш відповідально ставитися до навчань, тренуватися максимально і старатися берегти один одного.

Поранення, адаптація в мирному житті та спорт

— Ви казали, що після того, як повернулись зі служби у цивільне життя, почали шукати, що саме для себе в спорті можна знайти. Спорт був частиною вашого життя? Чому саме спорт, чому ви згадали про те, що він вам потрібен?

Спорт, по-перше, допомагає трішки якось перемикнутися з цих всіх буденних проблем, з лікувань, з реабілітацій на якийсь момент, щоб трішки розвіятися. Стрільба з луку допомагає сконцентруватися, відволіктися від зовнішніх факторів. Це свого роду медитація, де ти — це лук, стріла і ти займаєшся своєю справою.

До повномасштабного вторгнення я активно займався туризмом. Тренував дітей, займався сам, брав участь в змаганнях. Проводив активний вид діяльності. Зараз теж активний тільки в інших напрямках.

— В одному з інтерв'ю ви розповідали, що після поранення вам доводилося фактично заново ставати на ноги, що вам тоді допомогло сприйняти своє поранення? Що давало сил морально це прийняти й рухатися далі, не опускати руки, не втрачати віру в себе?

Перші дні, хвилини – це розуміння того, що ти потрібен там. Настільки ми з хлопцями здружилися, коли були в бойових діях, що були такі випадки, коли хлопці казали: "Нащо ти нас покинув". Вони дзвонили, питали, як я, що тебе довго не буде? Я казав, що декілька днів розходжуся, візьму якусь палку, або милиці і скоро повернуся.

Розуміння дійсності прийшло десь через тижнів два, коли я з Житомира потрапив в Луцьк і мною зайнялися реабілітологи, щоб розходити, розмасажувати ногу, щоб я зміг ходити з палкою. Тоді я вже зрозумів, що стан здоров'я складніший і я не вернуся до хлопців. Потрібно буде звикати до того, що є і приймати рішення.

— Розкажіть, як загалом у вас відбувався процес повернення й адаптації до мирного життя. Що можете порадити? Який етап для вас був найскладніший, на що варто звертати увагу?

Відверто, до мирного життя мене повернули мої обов'язки: робота, відповідальність перед людьми, з якими я працював. Я мусив вертатися і приймати рішення. Те, що я лежу в госпіталі – це одне, а люди потребують роботи, їм треба теж за щось жити. Тобто треба було відновлювати бізнес і це для мене було досить таким серйозним мотиватором. Друге – сім'я. Я своїй дитині обіцяв, що я її на день народження, на два роки, повернусь. Якраз так і вийшло, що 17 квітня я ще з дренажем, з палками, вернувся на декілька годин додому відсвяткувати день народження. Тобто ці фактори: сім'я і відповідальність перед працівниками мене вертали в життя. Ця заклопотаність, думки про це не давали “лихим думкам в голову лізти”, треба було йти далі вперед.

— Спорт — це яка частина була вашої реабілітації й повернення до мирного життя?

Спорт досить велику роль відіграв вже в літній період, коли я вже ходив на без всяких допоміжних засобів. Тоді я більш активно зайнявся пішими прогулянками пробували їздити велосипедом по місту, сплавлятися. Дуже сильно допомагало плавання в розробці.

Спорт — він дає і певну мету й організовує в новий колектив, це більше, ніж просто заняття фізичні. Це створює якийсь новий осередок, це нова спільнота, нові друзі, нові можливості, перспективи. Спортом варто займатися навіть, маючи інвалідність. Є нові варіанти, нові можливості, нові перешкоди, які треба долати.