Військовослужбовець Тарас Сасовський до повномасштабного вторгнення працював у Польщі. Після 24 лютого повернувся в Україну та став на захист батьківщини у складі 100-ої бригади територіальної оборони. Частину нижніх кінцівок захисник втратив у бою під Бахмутом, нині він отримав протези та проходить реабілітацію у Луцьку.

Свою історію незламності духу боєць розповів Суспільному.

— Тарасе, минулого разу ви казали, що мрієте про "залізні ноги", зараз уже стоїте на них, як відчуття, коли вдалося досягнути цієї цілі?

Відчуття справді чудове! Чудово відчувати себе вертикальним, більш мобільним, самостійним.

— У соцмережах Ви писали, що цей процес був дуже складним, з якими труднощами доводилося боротися?

Скільки б ти не читав, чи дивився якесь відео, але є невідомість того що буде далі з тобою, як будеш далі функціонувати в побуті, у повсякденному житті – це лякає. Спочатку мені було складно тримати рівновагу та баланс, щоб ходити більш природно.

— Як у Вас загалом відбувався процес реабілітації?

Спочатку це були тренування фізичні, щоб підготувати самі м'язи. Для мене це були важкі тренування, навіть, враховуючи, що я до того займався спортом, але після поранення м'язи були у ненайкращому стані. Втім, поступово-поступово, я почав відчувати, що мої ноги справді стають схожими на ноги, а не на кістки та шкіру. І далі було протезування. Пригадую, як вперше став на протези, то це відчуття справді дуже приємне. Втім, як би не було – це не свої ноги, тому треба було вчитися ходити по-новому, вчитися їх якось переставляти, підійматися та спускатися сходинками. 

— Було важко в першу чергу фізично чи фізично і морально?

Може бути таке, що один день в тебе все виходить, все супер, а потім два дні ти просто не можеш навіть стати на протез, бо щось болить, щось натерлося. Є якісь певні моменти, що тебе ніби відкатує назад. Морально це трішки прибивало.

Інколи доводиться зупинятися, перемикатися на щось інше: на якесь читання книги, на фільм. Без кроків вперед - назад нічого не буде. Я навчився свої невдачі перетворювати, в такий стимул, тобто якщо в мене сьогодні це не вдалося, це не означає, що мені це не вдасться завтра.

– Чи був у вас, наприклад, монет, що ви думали, що вже без надійно чи з'являлись думки, що ви не справитесь, чи може щось не вдасться?

Ні, жодного разу в мене таких думок не було. Я знав, що я буду ходити, знав, що я зможу. Тому, що я бачив приклади інших хлопців, якщо вони можуть ходити, їздити автомобілем, то зможу і я.

– Скажіть, будь ласка, про початкові етапи вашої реабілітації. Як це було, з чого починалася ваша реабілітація, коли ви були у госпіталі після поранення?

Спочатку я був в нашій обласній лікарні. У фізичному плані я собою не займався, тому що не розумів, як та що до чого. До мене приїхав мій хороший товариш, тренер з пауерліфтингу Олег Хом'як і, буквально, за два дні в мене була готова програма тренувань для відновлення функції тих м'язів, які не працювали: це ноги, спина, прес. Тренування відбувалися в палаті. З його допомогою я злазив на підлогу, розстеляли килимок для тренувань та тренувалися. Коли у мене вже почали з'являтися перші результати, то мене це надихало.

Потім була реабілітація в центрі допомоги учасникам бойових дій, там вже я займався з реабілітологами.

– Скільки часу ви ішли до протезування?

Якщо по часу від поранення, то це десь, мабуть, три місяці, як я вперше став на протези.

– Як відбувався сам процес протезування?

Я приїхав в клініку, мене відразу полклали на стаціонар. Там я ще займався в басейні, мені це дуже допомогло. В мене були певні проблеми з лівою ногою, нога повністю не розгиналася, я її розробив - все нормально відновилося. Мені зробили зліпки й тижнів за два протези виготовили. Взув, зробив перші свої невпевнені кроки й почав займатися. Потрошки, по пів години, по годині в день находжував, все поступово. 

– Як у вас зараз відбувається процес реабілітації, скільки часу орієнтовно ви можете вдень займатися?

Тренування в мене займає десь до двох годин щодня, але це таке інтенсивне тренування, майже без передиху я працюю. Коли ти ходиш на своїх ногах, то не задумуєшся, як поставити ногу, куди її поставити. Ти робиш це механічно. А із "залізними" ногами, на перших порах, ти дивишся під ноги, думаєш, як поставити ногу, щоб не впасти.

— Бувало до Вас упереджене ставлення через протези?

Нещодавно було таке питання, яке мене роздратувало: сидить мужчина, дивиться як я іду і каже: "Ну як тобі, важко ходити?". Це питання безглузде, адже які б не були супер сучасні протези – це не є свої ноги.

— Чи берете участь у допомозі іншим ветеранам, ділитеся досвідом?

Так, звісно. Зараз я у шпиталі і приїжджають нові хлопці, які не протезовані, тільки готуються до цього і в них виникає чимало запитань. Зокрема, як це далі буде в побуті, як відбувається сам процес, що потрібно робити, аби належно підготуватися. Тому ділюся досвідом, даю поради. Головне, що варто пам’ятати, що цей процес не варто пришвидшувати.

Насправді ж, життя на цьому не закінчується. Воно трансформується, змінюється. Воно не буде гіршим, але буде іншим. Навіть є такий термін" посттравматичне зростання", тобто йдеться проте, що люди після втрати кінцівок, після протезування роблять ті речі, які до того не робили.

Нещодавно мав одну розмову з одним знайомим, який мені каже, що от, у мене трапилася така біда. А я йому відповів, мовляв, "Друже, якщо ти кажеш, що в мене трапилася біда, то ти не бачив, що таке біда. А я біду побачив на війні. І повір, що моє життя на "залізних ногах" буде у два рази цікавіше, ніж твоє на твоїх природою даних". От і все – це була така моя відповідь йому. Наголошу, що не треба мене шкодувати.

— Чи є якісь моменти під час реабілітації, які були дуже емоційні для Вас, про що варто розказати?

Коли спілкуєшся з людьми поза реабілітаційними центрами, то видно, що деякі люди не звикли до того, що є такі люди, як я, що такі люди ще будуть. І досить неприємно себе відчувати екзотичною тваринкою, ніби ти в зоопарку, що тебе так пильно оглядають з круглими очима чи висловлювати жаль. Цього точно не потрібно робити. 

— Що порадите цивільним, які бачать, що іде ветеран, як би вони мали зреагувати, на Ваш погляд, якщо хтось хоче висловити свою подяку та підтримку? Як би Ви хотіли, щоб до Вас зверталися?

Дивитися, як на рівного і не приділяти надмірної уваги. Якщо хочеться висловити подяку, то просто підійти і сказати "Дякую за службу!". Але в жодному випадку не розпитувати про обставини травми, поранення, адже це такі речі, які для декого є дуже особистими, і для декого про це неприємно згадувати. Намагаюся менше на це звертати увагу, відфільтровувати.

У мене є мої друзі, моя сім'я, для яких я не змінився, навіть, не зважаючи на те, що мої ноги зараз такі.

— Ви казали раніше, що плануєте повертатися на службу чи не змінилися Ваші наміри?

Ні, мої наміри не змінилися. Лише зараз я став краще розуміти, що це не буде так швидко, як я собі планував.

— Яку роль зіграла ваша сім'я на шляху до одужання?

Сім'я — це головне. Дружина була біля мене з перших днів після поранення. Коли я відкрив очі в реанімації в Дніпрі – дружина була поряд. "Все нормально, ти лишився живий", - казала вона мені. Потім діти підтримували, казали, що найголовніше, що я живий. Таким чином сім'я не дає опустити руки і дає зрозуміти, що ти потрібен їм, що ти не змінився і що ти будеш надалі чоловіком, батьком.

Взагалі, варто розуміти, що наше суспільство вже не буде таким, як до 2014-го року. Хоча війна не була повномасштабною, але ветерани були, а зараз їх значно більше, як і людей з пораненнями. Замовчувати це чи закривати очі на це просто не вдасться, тому непотрібно казати, що ветерани мають повертатися до цивільного життя. На мою думку – це цивільне життя має якось до ветеранів трішки повернутися обличчям.

— Ви казали, що через два тижні плануєте знову почати ходити у тренажерну залу?

Я сподіваюся, що в мене це вдасться, як я собі й запланував. І я повернувся до тренувань, уже маю певні задуми щодо того, як буду тренуватися, як плануватиму заняття.