Володимир Труш, настоятель луцької парафії ПЦУ Різдва Йоана Хрестителя, став на шлях капеланства ще у 2016 році. Однак тоді ще неофіційно, на волонтерських засадах. Священники їздили у зону АТО як звичайні цивільні люди. Отець Труш перебував із батальйоном «Донбас», 92-ю харківською бригадою. Після ухвалення закону про військових капеланів та широкомасштабного вторгнення росіян служить у 100-ій бригаді територіальної оборони Волинської області

У Міжнародний день військового капелана, який у світі святкують 25 жовтня, Еспресо.Захід поспілкувався з отцем Володимиром про військові будні капеланів, особливості їхньої роботи й те, як війна змінює сприйняття світу тих, хто з нею познайомився близько.

«Як може почуватися військовий у холодному і мокрому окопі, коли дивиться репортаж про торт за 100 тисяч на весіллі?»

Отче Володимире, розкажіть, як опинилися у війську та стали військовим капеланом

Сам я не служив, але з 2016 року фактично займався капеланством. Але юридично нас оформили лише після Закону «Про Службу військового капеланства» наприкінці 2021 року. Тоді ми стали такими ж військовослужбовцями, тобто офіцерами. Я, наприклад, перебуваю на посаді військового капелана зі званням молодший лейтенант капеланської служби.

Перед тим, як стати військовослужбовцем, проходили якісь спеціальні навчання?

Так, у Києві в нас тоді були навчання. Є відповідні вимоги до того, хто може бути військовим капеланом – це обов'язково має бути громадянин України, священнослужитель, уповноважений своєю церквою. Нам держава видавала документи про капеланську діяльність. Вже тоді йдемо в частину та беремо документ про те, що частина не проти.

Чим робота капелана відрізняється від діяльності звичайного священника?

Звичайний священник має свою паству і вони всі однієї конфесії, чи то православні, чи греко-католики, чи баптисти...Тут такого нема, адже в одному підрозділі можуть бути й мусульмани, і греко-католики, і всі решта. Для своєї конфесії ми робимо усі служби, причастя, сповідь, освячення. Військовослужбовцям інших конфесій я не можу пропагувати свою релігію чи конфесійну приналежність, а надавати допомогу, яка їм потрібна: психологічну чи іншу, яку попросять. А ще можу допомогти шукати їхніх капеланів, яка є така потреба в когось з воїнів

Ви, як і будь-який інший капелан, представляєте конкретну релігію і конфесію. Чи стосовно цього не буває непорозумінь на фронті, що, наприклад, військовий однієї конфесії, а капелан іншої?

На перший план завжди виходять людські стосунки. Маємо звичайні потреби, просто порозмовляти з кимось у час небезпеки. Не завжди люди цим можуть поділитись зі своїм командуванням чи побратимами, адже це може сприйматись на війні по-різному. Та й загалом спостерігаю, що в нема культури звертань до психологів. Ми саме тому і є на війні, аби бути хоч частково розрадою і психологічною підтримкою для воїнів, щоб вони не тримали в собі переживання.

Це не означає, що ми говоримо лише на релігійну тематику. У людей є безліч турбот. Тим більше, коли ще на відстані, стосунки набирають інших форм. Тому, я гадаю, найголовніше і на війні, і в цивільному житті бути почутим і потрібним, чи це йдеться про цивільних, чи про військових, — немає значення. Важливо, коли хтось тебе чує і може підставити своє плече.

Про що найбільше говорять військові на фронті, які їхні найбільші переживання?

Завжди найбільше переживають за своїх домашніх. Що вдома? Як вони там: діти, дружина, чоловік, батьки? Друге, якщо м'яко сказати, це несправедливість у суспільстві. От, для прикладу, зі свіжого: як військовий може почувати себе, коли він сидить у холодному і мокрому окопі й дивиться репортаж про торт на весіллі за сто тисяч? 

«На війні людина розуміє, що від неї мало що залежить»

Що, на вашу думку, є найважчим у роботі капелана?

Важко сказати. Але напевне, як завжди – втрати. Ті, з якими ти ще вчора разом розмовляв, підтримував їх, допомагав… Усвідомлювати, що їх вже нема. Це найважче у війні.

Що за час вашого капеланства вам найбільше запам'яталося чи вразило?

Мене досі вражають люди. Їхнє ставлення один до одного, жертовність. Напевне, в цивільному житті ті всі люди є різні за майновим станом, політичним, релігійним світоглядом. Але зараз вони всі в одному місці, об'єднані однією метою, яка тримає їх на захисті країни, – перемогти. Це справді дивовижні люди, в доброму сенсі цього слова.

Кажуть, що на війні атеїстів нема. Чи це справді так? Наскільки війна схиляє до віри в Бога?

Моя думка загалом така: атеїстів у тому значенні, як всі звикли думати, не існує взагалі. Кожна людина має внутрішню потребу, і вона сама вибирає собі, в що саме вірити. Хтось у науку, хтось в мертвих американських президентів на зелених папірцях. Тобто ми розуміємо, що в кожного свої уявлення віри.

Коли людина опиняється в екстремальних умовах, до неї приходить розуміння того, що вона практично нічого не контролює у своєму житті. А коли ще й сидиш в окопі з однією думкою «Прилетить чи не прилетить», то розумієш, що й наче виконав усі заходи безпеки, але це не гарантує, що точно не загинеш. По-простому, ти нічого не контролюєш. На фронті це все ще більше загострюється. Людина там це все усвідомлює, переосмислює по-іншому і приходить оце розуміння, що є щось вище, яке може допомогти. Військові по-різному це називають, Бог, вищі сили, але суть одна – є хтось вище над нами, той, хто має усіх під своїм контролем. Це також віра. От можемо, наприклад, читати, що в часи Другої світової війни був розквіт атеїзму. Але й тоді люди при обстрілах згадували та зверталися до неба зі словами про спасіння. 

У травні ви були на міжнародних навчаннях. Чи спілкувались там із капеланами з військ країн-союзників? Що корисного в них можна почерпнути, зважаючи, що в них традиція капеланства давніша?

Там були капелани з європейських країн (Велика Британія, Нідерланди, Бельгія), але здебільшого ми спілкувались з американськими капеланами. Але бачите, ніхто з них, навіть зі США не має досвіду щодо такого широкомасштабного вторгнення і такої війни, яка зараз точиться в Україні. Іноді вони самі розводять руками й кажуть, що ми не знаємо, як і що робити. Що в них можна навчитись, то це, звісно, організації роботи й самої структури. У нас як держава, так і наша структура та армія в мірках історії взагалі молоді, а ті знання, ті надбання, які були ще з козацьких часів, чи УНР, чи бої УПА, частково чи навіть більшою мірою втрачені. Одна організація роботи у час підпілля, а інша в час офіційної держави. От в цьому плані в них можна почерпнути нове.

У США після Громадянської війни минуло 200 років, а напруга між регіонами остаточно не зникла

За часів Януковича при ЗСУ була розгорнута ціла мережа священників московського патріархату. А під час агресії вони переконували наших військових здаватися росіянам, переходити на їхній бік. Хто відмовляв, то проклинали, разом із сім'ями. Чи чули ви про такі випадки? Чи зараз багато священників з УПЦ МП при наших підрозділах і що вони несуть більше, користь чи шкоду?

Згідно з законом, у нас заборонено, щоб були капелани від УПЦ МП. В наших структурах, зокрема й медичних і навчальних закладах, йде повна заборона на їхню діяльність. Але це не касує того, що, наприклад, віряни УПЦ МП воюють, і до них приїжджають священники цієї конфесії. Або ж, якщо рідні ходять у ту церкву., то їм розказують і втовкмачують інші наративи, чи військовий сам це чує і бачить цей дисонанс. Це також впливає.

Чи спілкуються капелани з місцевим населенням, окрім військових? Які настрої, зокрема що стосується конфесій?

Це одна зі складових нашої діяльності – спілкуватись не лише з військовими, але й з місцевим населенням. Капелан, у першу чергу, має знати, де він є і яка обстановка на цій території: релігійна, соціальна і, можливо, навіть політична. Це потрібно для того, аби краще виконувати свої обов'язки, передбачити ризики та загрози, які можуть бути.

І як, вивітрюється потроху з голів «рускій мір»?

На жаль, не так швидко, як би нам хотілось. Але процес запустили й він йде. Я вважаю, що це вже незворотний процес. Я не берусь прогнозувати, скільки часу нам потрібно. Ми можемо подивитись на ті ж Сполучені Штати. Там минуло 200 років, як закінчилась війна між Північчю і Півднем, але все одно і досі, буває, є напруга. Нас чекає ще довга дорога до того, щоб українізувати усю нашу територію. І в нас нема чіткого розділення, для прикладу, весь схід проросійський, а захід проукраїнський. Будемо чесні, хіба в нас тут, на заході немає проросійськи налаштованих людей? Так, можливо менше співвідношення, аніж там, але і там є люди, які живуть Україною, які підтримують і допомагають, а є люди, які навпаки.