Настоятель храму святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії ПЦУ Михайло Мельничук у селищі Маневичі не лишень доносить до людей слово Боже.

Він активно допомагає Збройним силам України. Це у свята він одягнений у рясу священнослужителя, а в будні з командою однодумців ремонтує машини для бійців, разом переганяють на Схід. Вдома його важко застати, бо допомагає місцевому волонтерському центру, - пише Вісник+К.

Де стояв ленін – виріс український храм

Отець Михайло ще молодий, але дуже цілеспрямований. Коли прийшов на парафію у Маневичі, його зустріло лишень четверо людей. Дуже ризикував, бо до того мав парафію у селі Котів на Ківерцівщині. Там вже здобув авторитет, а тут треба було все починати з нуля. Більшість місцевих ходили до московського храму, але молодий священник був налаштований рішуче, щирими проповідями навертав до себе людей. Спочатку служби правили у пристосованому приміщенні. Коли місцева влада виділила місце для українського храму, в Маневичах було більше скептиків, ніж тих, хто вірив у молодого священника. Зводити нову церкву запланували в міському парку. Не віриться, але тут ще до 2013 року стояв пам’ятник леніну! Аж поки не приїхали хлопці з «Правого сектору» та звалили його.

– Символічний хрест на місці майбутньої церкви встановили на Трійцю у 2001 році, – пригадує отець Михайло. – Скептики казали: нащо її будувати, подивіться, там, де правлять, напівпорожня. Але перелом у свідомості людей стався під час Помаранчевої революції у 2004-му. Я сам тоді їздив на Майдан, і деякі парафіяни зі мною.

Священник добре пам’ятає, як на Спаса того ж року у храм прийшло багато нових вірян. Діток до причастя привели. Тому ті, хто постійно був на службах, скромно стояли на вулиці і не могли повірити, що так багато з московського патріархату перейшли в українську церкву.

Настоятель не приховує, що завдяки підтримці людей вдалося швидкими темпами завершити будівництво. Ікони писав місцевий хлопець, вітражі розмалювала дівчина, яка вперше бралася за таку непросту роботу, але все вдалося. Дерев’яний іконостас зробив маневицький майстер, а вишивки передала прихожанка. Так всі гуртом наповнювали храм і молитвами, і своєю працею. Зараз тут збирають пожертви для допомогти ЗСУ і всі моляться про найшвидшу нашу перемогу!

В окопах звертаються до Бога

Місія священника непроста – підібрати слова, які проникнуть в душу кожного, які вселять віру в силу Всевишнього, у таку силу, яка непідвладна жодній людині. Мало хто вірить, що молитва могутніша за зброю, але саме на війні, коли щохвилини воїни дивляться в очі смерті, вони розуміють, що це – правда.

Отець Михайло з 2014 року займається волонтерством. Їздив до бійців з волинської бригади під Бахмут, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Щастя. Через Сватове верталися додому. Везли не лишень продукти, а й одяг, матраци, взуття. А коли почалося повномасштабне вторгнення, священник знайшов для себе іншу нішу. Оскільки він батько шістьох дітей, то має можливість виїзду за кордон. Переганяв автомобілі з Польщі. Тут їх ремонтували і відправляли на передову. Але не тільки матеріального потребують бійці, часто їм не вистачає духовної підтримки.

– Жоден офіцер у роботі з особовим складом не здатен дати їм те, що може священник: віру в майбутнє, вічність і Божу допомогу, – переконаний отець Михайло. – Саме тому завжди старався поговорити душевно з хлопцями. Багато розповідали, що війна укріпила їхню віру у Боже провидіння. Один боєць пригадав: «Сиджу в окопі. Криють нас по-чорному, обняв автомат і молюся Богу. Біля мене впала міна. Сичить, бо попала в мокрий ґрунт, але не розірвалася. Ангел-охоронець врятував мене».

На жаль, такі добрі, позитивні історії виняток у кривавому протистоянні. Скільки смертей, горя принесли нам кацапи! Серце болить, коли читаєм про загибель бійців.

– Похорони – це, напевно, найважче для вас? – наважуюся запитати.

– Нестерпно дізнаватися про смерть людини, з якою нещодавно спілкувався, – відповідає священник. – Боляче хоронити своїх друзів та командирів. Страшно дивитися в очі батьків, які втратили сина на війні. Що сказати дітям, які не пам’ятають тата, бо той загинув? Плачуть овдовілі дружини, які колись мріяли про щасливе життя зі своїм коханим. Але найважче мені розмовляти з рідними безвісти зниклих. Вони плачуть: «Батюшко, що робити? Так погано, ніхто нічого не каже». Я заспокоюю: «Якби вам сказали, що везуть тіло, завтра похорон, то це погано. А так надія є. Вірити треба до останнього». І це не порожні слова. Ось випадок з мого досвіду. В одному бою пропав чоловік. Він вже старший був. Брат шукав його всюди, але побратими чітко сказали: «Дєд» загинув! Ми відслужили панахиду на дев’ять днів, сорок. Потім за обміном з полону прийшов один воїн, розшукав рідних і сказав, що «Дєд» просив передати, що поранений в руку, знаходиться в Горлівці в колонії. Моєї матушки двоюрідний брат зник ще на початку війни під Броварами. Його бойову машину обстріляли рашисти. Коли бій минув, місцеві взялися хоронити полеглих. Але серед мертвих його не було. Братові 32 роки. І до сих пір він рахується безвісти зниклим. А згадайте історію, яку нещодавно обговорювали в усіх новинах. Двоє десантників були поранені і переховувалися півтора року на окупованій території. Хлопців вважали мертвими, а у вересні вони вернулися додому! Тому я налаштований так: нема тіла, значить боєць живий!

Руслана СУЛІК