Світлана та Юрій Заїки довго не евакуйовувалися з рідної Кам’янки, яка розташована на межі двох областей – Харківської та Донецької. І лише слова військових: «Їдьте, бо скоро тут буде пекло» змусили покинути рідний дім і все, що нажили.

Про сім'ю розповідає Вісник+К.

Два тижні мешкали у підвалі

Кам’янка розмістилася на центральній трасі. За сім кілометрів – Ізюм Харківської області. Трохи далі – Слов’янськ Донецької. Фактично на межі областей росло і процвітало це село. Тут було рибне та аграрні господарства, будинок культури, школа, стадіон.

Світлана 20 років відпрацювала методистом у відділі освіти. Згодом захопилася фітотерапією, стала приватним підприємцем. Чоловік – вчитель музики, інформатики. А ще майстер на всі руки. Вдома зробив олійню, тракторця мав. Буквально перед війною токарний станок купив, мріяв обладнати майстерню. І хоч поблизу, на Донеччині, ще з 2014 року лунали постріли, не думали, що самі опиняться в епіцентрі війни.

– У навчальні заклади району евакуйовували звідти дітей. Не знали спочатку, як підійти, що казати. Саме тоді я зрозуміла, що хочу стати психологом. У 45 років вирішила здобувати другу вищу освіту, – посміхається Світлана.

Отримала диплом і тепер не лишень допомагає людям, а й собі, бо нелегко носити на душі тягар усього, що пережили. Шукає ресурс, як відновитися у нових знайомствах, у посмішці, доброті та співчутті. Ці якості мають більшу силу, ніж страшні спогади.

– Наше село опинилося в центрі війни, – повертається у минуле. – Обстрілювали з градів, з танків, бомби кидали. Спочатку ховалися у хаті, думали, все закінчиться скоро, а коли геть страшно стало, перебралися у льох за хлівом. Одного разу на город прилетіла бомба. Як гахнуло, то нас під землею підняло й опустило одразу. Добре, що раніше деякі речі позносили сюди. Чоловік грубку змурував. Спочатку виходили на двір в туалет, а згодом поставили відро й боялися навіть виглянути, бо ж куля знаходить тих, хто не бережеться. Там і палили, і варили. Сніг топили. Ні світла, ні води, ні зв’язку. Ти сидиш весь у сажі, чорний, і не знаєш, що робиться нагорі. Нас знайшли українські військові, які приїхали перевіряти, чи є ще люди. Наробили руху: «Чого ви ще сидите? Вам треба їхати звідси! Тут скоро буде пекло!» Ми похапцем збирали речі, але автомобіль у солдатів не заводився, тож вони серед дороги зупинили якогось буса й посадили туди. Виявляється, це була остання машина, яка могла виїхати тоді з Ізюма. Страшно уявити, що запізнися ми б на секундочку, загинули б.

Адже наступного дня в Кам’янці відбувся один з наймасовіших танкових боїв, коли наша армія стримувала прорив росіян до Слов’янська. Тоді ж ворожа артилерія практично стерла з лиця землі цей населений пункт. І орки зайшли господарювати у понівечене село.

Прихистила колега, з якою не бачилися 20 років

– Водієм буса був капелан Олександр. Ми ще рвалися у сусіднє село, де живе мама Юри, а він нас переконав, що там теж небезпечно. І довіз на вокзал, де ми сіли на перший евакуаційний потяг, – продовжує Світлана. – Він їхав до Ковеля. Що це за місто, навіть не знали. Вже у людей розпитали, що воно на Волині. Ніколи там не були. Почали пригадувати, чи знаємо когось, і раптом мене осінило: та ж у нас колись працювала молоденька вчителька фізики Лариса Лесик! Зарядили телефон у поїзді і набрали її. Уявляєте, ми двадцять років не бачилася, а вона одразу: «Не бійтеся, зустріну вас!» Для мене ця жінка – еталон доброти. Кілька днів жили у неї в Турійську, а тоді взялися по інтернету шукати помешкання.

Так доля занесла подружжя Заїк у невеличке село Довгоноси Люблинецької громади. Тут до них приєдналася донька, яка приїхала з Польщі, та онук по племінниці Микита, якому є опікунами. Поселилися у хаті, в якій десять років ніхто не жив. Навели порядок, город посадили, врожай зібрали, а у вересні власник повідомив, що мають покинути житло, тож терміново взялися шукати інше.

– Ми – сільські люди, і життя в квартирі не для нас, – зізнається жінка. – Та й сподобалося нам тут, люди такі привітні, добрі. Звернулися до очільниці громади Наталії Миколаївни. Вона перейнялася нашою проблемою, але не так просто знайти вільне житло. «У нас недіючий фап є на території. Але ж то не хата», – взялася розмірковувати. А ми одразу вхопилися за цю пропозицію. Нам аби дах мати над головою. Руки є, роботи не боїмося.

Зібрали свої нехитрі пожитки й знову переїхали. Скільки сили духу та завзяття у цих людей! Бо ж це геть непросто у п’ятдесят з хвостиком все починати з нуля! Хоч спочатку спали у кабінеті фізіотерапії на кушетках, а тепер там облаштували гарну кімнатку. Електрика є, свердловина з водою на подвір’ї є, грубку чоловік змурував – тепло всюди. Ще й Світлані дуже пощастило, бо знайшла роботу за фахом у складі мобільної бригади Ковеля і надає психологічну допомогу потерпілим від домашнього насильства.

Коли вимикають світло – чоловік грає на баяні

Свою розповідь Світлана постійно пересипає словами вдячності місцевим людям, без їхньої підтримки було б непросто.

– Нам дуже допомогли оговтатись мешканці громади, сусіди, волонтери. Одна з працівниць сільської ради віддала ванну та унітаз. Тож санвузол скоро облаштуємо. Микиті один благодійний фонд передав холодильник, пральну машинку, іншу техніку. Ми – щасливі, що світ милосердний. Уявіть, ми приїхали сюди в одежі, у якій сиділи в підвалі, а нині маємо чисту. У метушні сплутали сумки, і наші грошові збереження та деякі документи залишилися вдома, тепер відновлюємо їх. Були розгублені, налякані, а зараз відчуваємо сили. Чоловік викладає уроки онлайн, я знайшла себе в іншій сфері. Діти влаштовують своє життя. А ще маємо вдома дві собаки й п’ять котів. Коли вимикають світло, чоловік грає на баяні чи гітарі. Такий подарунок йому переслали рідні, бо знали, що музика – це його віддушина. Мій брат їздив у Кам’янку, яку у вересні лишень звільнили з окупації, то казав, що навіть цвяшка від нашого будинку не лишилося. А я найбільше шкодую за фотографіями. Нема знімка батьків. Нема родинної історії. Хтозна, чи попадемо колись на їх могилу, бо розповідають, що цвинтар замінований. Колись у нашому селі жило 1200 людей. Нині лишень сорок вернулося. Звичайно, болить душа, але треба переключатися. Я вдячна Богу, що привів сюди. Вдома я займалася фітотерапією, мала офіс, товар, комп’ютери. Все згоріло. Тепер у волинських лісах таке багатство трав збираю! Подруга, яка приїжджала в гості, насолоджувалася красою навколо. Все робиться не просто так. Значить, Господь вирішив, що нам тут краще. Тут інші люди, земля. Інше ставлення до України, до Бога. Хочемо почати нове життя і будемо пускати коріння на Волині. Вже навколо фапу-хати яблуньки та ожину посадили.

Руслана СУЛІК