У жителя села Поромів Володимирського району Івана Клекоця багато знайомих з Парагваю. Чоловік навіть пів року там гостював, найбільше дивувало у далекій країні рисові плантації, адже його родичі мають їх кілька тисяч гектарів і вважаються справжніми магнатами.

У телефоні мешканця Поромівської громади чимало контактів з Парагваю, там у нього одинадцять тіток і дядьків, а ще більше племінників. Про це повідомляє Вісник.

За океаном більше родичів, як вдома

Історію переселення своєї рідні добре знає 81-річний Петро Андрійович, який живе разом із сином Іваном. І починає розповідати:

“То ще до війни було. Рідний брат мого батька – Василь, який жив у селі Кошів Луцького району, але тоді це була територія Польщі, повівся на агітацію. Продав хату та з жінкою і трьома дрібними дітками поїхали шукати щастя. Вроді планували попасти в Аргентину, але осіли в Парагваї. Трудно їм було, пальми корчували, щоб клаптик землі мати”, – розповів Петро.


Петро Андрійович зазначив, що наші люди великі трударі, то й там себе показали, все тяжкою працею заробили й на ноги стали. Спочатку корів тримали, молоко продавали, потім почали землю скупляти й хазяйнувати.

“У діда було 11 дітей, тобто моїх вже двоюрідних братів і сестер. Почалася у 1939 році війна, то ми нічого про них не знали. Аж після перемоги прийшов додому лист, питалися, чи ми живі, так і відновився зв’язок. Виходить, що за кордоном більше родичів, ніж на Волині. Стали переписуватися. То дядько признався, що як получив од нас вісточку, то вся родина зібралася – і святкували той день, як щось особливе”, – додає чоловік.

При Союзі мати родичів за кордоном було небезпечно, розповіла родина. Дуже обережно про все розповідали, бо підозрювали, що агенти КДБ не дрімають.

“Ми то думали, що нашу переписку читають, а один випадок це підтвердив. Я тоді ще малий був, а в моді були джинси-»варьонки». І так їх хотілося. Не знаю, хто підказав, щоб я написав родичам у Парагвай, аби мені їх прислали. Так і зробив. А за кілька днів перестріває мене на вулиці один начальник і каже: «Ну ти, Іване, і придумав, що писати, вже не можеш без тих джинсів обійтися». З тої пори ми почали обережніше з листами бути”, – сміється син діда Петра Іван.

Звичайно, вони не замінювали живого спілкування. І родичі все кликали рідних з Волині, щоб приїхали у гості. Лишень у 2005 році наважився 65-річний Петро Клекоць поїхати за тридев’ять земель до двоюрідних братів і сестер, яких ніколи не бачив. Вони квиток придбали і чекали з нетерпінням.

“Я в армії в авіації був. Ото виїжджав з України – снігу по коліна, а там – жара, квіточки кругом. Дуже мені сподобалося, і тако собі подумав: там легше жити, бо дров заготовляти не треба. Ох і раділи, що я приїхав. Все мені показували. Кругом обвозили”, – відповів пенсіонер.

У свою чергу дід Петро запрошував до себе. Ніби й не проти були заокеанські родичі, але все не наважувалися зібратися.


Привіз на згадку рисові стебла

“То вже у 2017 році я надумав їх провідати. То загостювався аж на шість місяців. Вже й іспанську трохи вивчив. Жив у дядька Андрія Клекоця. Він має п’ять тисяч гектарів рису. Найменший наділ, чакра, як там кажуть – 27 гектарів. Возив, показував, як його сіють, теж сівалками, ніби у нас пшеницю. Але процес вирощування складніший, бо постійно ці рослини треба підливати. Тому стараються, щоб земля була біля річки, з якої спеціальними рівчаками підводять воду. Коли достигає, молотять спеціальними комбайнами. Ой, багато цікавого там побачив! Ще й кілька стеблин рису взяв додому на пам’ять. Вони ще й досі є”, – приєднується до розмови син Іван.

Чоловік розповідає, що старші дядьки й тітки добре розмовляють українською, а от їхні діти вже не так знають. Молодь взагалі лишень слухає і усміхається. Розуміють не все. Дуже шкодують, що нема у них українського осередку, де б підтримувалися традиції. Тому Іван вкотре взявся запрошувати приїхати в Україну.

“І дядько Андрій загорівся дуже, обіцяв неодмінно прилетіти, але тут коронавірус взявся… Тепер війна, то й не знаю, коли вже побачимося”, – каже Іван

Незважаючи на відстань, родичі з Парагваю стежать за страшними подіями в Україні. Телефонуючи, запитують, чи не бомблять Поромів, довколишні території. Якось навіть дали контакти Івана Клекоця, щоб поспілкувався з парагвайською тележурналісткою. Вона робила репортаж про війну вже з Іванових розповідей. Він добре знає про ситуацію на фронті, бо волонтерить і возить допомогу цивільним та військовим.

“Нещодавно отримали з Парагваю у Польщу 22 тонни рису від наших родичів. Передамо його у постраждалі села та міста на Сході України нашим воїнам. Хто як може, так і робить свій внесок у перемогу. Ми всі християни і повинні підтримувати нужденних у біді. Приємно, що до добрих справ долучаються з усіх куточків світу. Бог з нами, а перемога – за нами!”, – додає Іван Клекоць.

Головне фото - ілюстративне