Марія Прус із села Сьомаки Луцької громади – з тих жінок, які на Волині першими взялися за створення прийомних сімей. Почалося все в 2003 році, коли подружжя Прусів, яке вже виростило трьох дочок, вирішило, що ще можуть зігріти своєю любов’ю хлопчиків та дівчаток, котрі залишилися без батьківської опіки.

Як наголошували в розмові, вони не бачили в цьому ніякого подвигу – «просто треба бути людьми», - пише газета Волинь.

«Мамо, передай усім, що я їх дуже любив»
– Тепер удома зі мною лише наймолодша, сімнадцятилітня Юля, – розповідала жінка, коли мова зайшла про те, що загалом десять прийомних дітей було в подружжя. – В Одерадівській школі вчиться – в одинадцятому класі. А старші вже, як кажуть, – поміж людьми. Дівчата заміж повиходили, хороші сім’ї мають, онуків подарували. З десяти прийомних дітей лише одна Вероніка відійшла від нас – мама її, повернувшись із ув’язнення, забрала, оскільки не була позбавлена батьківських прав. А всі інші, хоч і живуть окремо, залишаються нашими.

Із того сумного, про що не могла не сказати Марія Антонівна, – це втрата чоловіка. П’ять років, як не стало її Миколи («далися взнаки травми, яких він зазнав ще в молодості в страшній автодорожній пригоді»): з ним удвох і своїх кровних трьох дочок ростили, і прийомних дітей піднімали. А з того, чим зараз найбільш переймається, – це, звичайно, війна, розв’язана Росією.

– Сьогодні моя душа із синами, які боронять Україну, – каже жінка. – Сергійко (прізвище його Сіжук. – Авт.), який свого часу навчався у Волинському ліцеї з посиленою військовою підготовкою, згодом закінчив Академію сухопутних військ у Львові. Дали йому направлення в 1-шу танкову бригаду, яка дислокувалася в Чернігові. Відслужив там пів року й потрапив на Донеччину…

У січні 2022 року в нього була ротація, а вже в лютому він знову був на Чернігівщині, де прийняв перший бій на кордоні з Росією.

Сергій мав дві контузії, поранення, але щоразу, підлікувавшись, вертався в стрій, «бо хто, як не я?».

– Не знаю навіть, чи можна про це писати, – говорить Марія Антонівна, але розкажу... Одного дня подзвонив мені Сергійко, і з його слів я відчула, що він хоче попрощатися. А що ще можна подумати після такого: «Мамо, передай усім, що я їх дуже любив!»?! Підрозділ, яким він, старший лейтенант, командував, опинився в оточенні. Їхній настрій відображали слова сина: «Мамо, хлопці божеволіють!..». І тоді я сказала йому: «Синочку, вмикай мобілку на гучномовний зв’язок». Він так і зробив. І я вже не тільки з ним розмовляла, а й із тими солдатами, що були поряд. Не знаю, де ті слова бралися, але я говорила, не замовкаючи: «Хлопці, тримайтеся! Вас не покинуть, до вас прийде підмога… Все буде добре – от побачите! І Перемога буде! Й тоді ви всі приїдете із Сергієм до нас. Я заколю свиню, нажену самогону, напечу пирогів – святкуватимемо! Всі маєте бути в мене!» А виговорившись, впала на коліна й до ранку, поки не розвиднілося, молилася. Просила Бога, щоб зберіг хлопців. А там і Сергій зателефонував, сказав втішне: «Мамо, все добре, нам дали підмогу...».

Після Чернігова була ротація на Черкащину. Минали тижні війни, місяці – мінявся, як пригадує Марія Антонівна, її Сергійко. І вона почула згодом від нього таке: «Мамо, я раніше думав: «Як можна стріляти в людей?». По танках – то нормально, а щоб по живих мішенях, то, здавалося, рука не підніметься... Після Чернігова я б російських окупантів уже голими руками душив, якби не вистачало снарядів. Побачив, що це звірі, а не люди – і жалю до них не може бути ніякого». Був Сергій за рік війни і на Донеччині. Мав дві контузії, поранення, але щоразу, підлікувавшись, вертався в стрій, «бо хто, як не я?». А ось додому вдалося йому потрапити нещодавно лише на п’ять днів.

Перш як сказати про другого сина-вояка, Марія Антонівна показує знімок, на якому він із побратимами.

– Четвертий зліва у першому ряду, то мій Сашко (прізвище його Гопш. – Авт.). Разом із іншими хлопцями він тримає британський прапор. Світлина була зроблена тоді, коли син місяць проходив військове навчання в Англії. Саша відслужив свого часу строкову. А коли почалася повномасштабна війна, то був мобілізований. Потрапив у гірсько- штурмову бригаду. Воює там, де зараз найважче. А я тішуся, як побачу його хоч на фото, почую голос по телефону чи одержу есемеску, аби дізнатись, що він живий-здоровий.


 «Усім нам зараз хочеться долучитися до справи, яка б послужила наближенню Перемоги»

Але не лише тривогою за синів, які воюють, живе сьогодні Марія Прус, – коли почалася повномасштабна війна, вона стала волонтеркою.

– Якось треба було відправити передачу Сергієві, який після чергового бою (танк горів!) вийшов, вважай, в одних трусах, – розповідає жінка. – Купила термобілизну, одяг, медикаменти, «бриюче й миюче»… А як відправити? Тоді мені й порадили звернутися до благодійників, які періодично їздять на Схід України з вантажами для наших захисників. А згодом і сама почала волонтерити, бо всім нам зараз хочеться долучитися до справи, яка б хоч трошки послужила наближенню Перемоги.

Разом із донькою Юлею жінка вдома робила сухпайки, на які згодилися яблука, заготовлені для узвару, волоські горіхи. А то наквасила капусти, дістала запаси огірків й завезла луцьким волонтерам, з якими налагодила зв’язок.

– А ще взялася в’язати шкарпетки. – каже Марія Антонівна, – скооперувавшись із завідувачкою Одерадівської бібліотеки Євгенією Собуцькою. Вона організувала жінок, я привозила нитки – й запрацювала наша мініфабрика. А то почула від Сергія, що бійцям потрібні труси: чи могла б передати? А чом ні! Не в магазин пішла чи на базар, а вибрала вигідніший (дешевший) варіант. Дістала з шафи підодіяльники в квіточки й сіла за швейну машинку. Одну партію передала, другу… 125 штук сама пошила. Але ж як-не-як – літа вже не ті: як посиджу з ранку до вечора, не піднімаючись, то аж спина пече. Ось тоді я подумала, що в Одерадівській школі є швейні машинки. Переговорила з директором навчального закладу Тетяною Угринович – вона пішла назустріч. Привезла я викройку, труси як зразок, які сама майструвала, – й почалась робота. І як ви думаєте, хто найперш узявся за шиття? Хлопці. Стоять під дверима майстерні, поки відкриють, щоб першими заскочити й зайняти місце за машинкою, яких всього вісім.


А останнім часом у Марії Прус з’явилася ще одна ідея. Жінка показує чорну футболку з вишитим на грудях тризубом. Таку вона вислала якось своєму Сергієві, а хлопці-побратими побачили й собі захотіли мати. Тож Марія Антонівна замовила в одного з підприємців футболки. Завезе їх в Одерадівську школу – дівчатка вишиватимуть. Будуть для бійців подаруночки.

«Якби забрав хтось років десять, то ще б кількох обділених малюків підняла на ноги»

Звичайно, в розмові з Марією Прус ми не раз верталися до того, як то двадцять років тому вона прийняла рішення про створення прийомної сім’ї. Це ж у сорок дев’ять (стільки жінці тоді виповнилося літ) її життя ніби по другому колу пішло – а можна ж було, маючи дорослих дочок, уже жити спокійніше. І стосовно того «жити спокійніше» Марія Антонівна сказала:

– Якби забрав хтось років десять, то ще б кількох дітей, обділених долею, підняла на ноги. Моя біда (а таки, думаю, не біда, а радість. – Авт.), що я не відчуваю свого віку. Ще мене директор Будинку культури й на сцену може витягнути...

До речі, жінка не лише сама старалася допомогти дітям-сиротам – цей приклад підхопила і її донька Наталія – разом із чоловіком вони взяли на виховання двох дівчаток і хлопчика, котрі були позбавлені батьківського піклування. До доброї справи долучилися й інші односельчани, тож у Сьомаках загалом двадцять двоє сиріт знайшли сімейне тепло. 


Овдовівши, Марія Прус відчула, як непросто в хазяйстві без чоловічих рук. І якось, нібито на жарт, сказала знайомій, щоб допомогла знайти приймака. А цей жарт закінчився тим, що вона взяла того приймака із… будинку для престарілих, який у сусідньому селі Білосток. Подзвонив їй Володимир Куліш, якому дістався номер її телефону (родом він із села Садів), поговорили. Запросила жінка його до себе. Познайомила з дітьми. Мову повела, чи не проти вони, щоб цей чоловік жив з нею. А ті взяли й підтримали матір: мовляв, аби тобі добре було.

Тож чоловік, який ніколи не знав домашнього затишку, перебрався з казенного дому до Марії Антонівни. І прийняла його жінка, як малу дитину, котра потребувала тепла, котру треба було ще навчити, як то жити в сім’ї. Бо такий уже вона «вічний вихователь», як сама каже.