6 травня жителька села Підгородне, що на Любомльщині Любов Яківна Бохін (у дівоцтві - Гаврилюк) відзначила 85-річчя. Попри поважний вік, жінка ще досить жвава і завжди старається знайти собі заняття. Каже, так звикла, адже усе її життя пройшло у праці.

Про неї розповідає Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя», - пише ВСН.

Любов Яківна народилася на хуторі Кам’янка, що розташовувався під лісом за кілька кілометрів від Підгородна, по той бік нинішньої автотраси Київ - Ковель - Ягодин. Батьки були звичайними селянами.

«Щоправда, тата свого я не пам’ятаю, адже коли у 1939 році розпочалася Друга світова війна, його забрали до польського війська. Відтоді про нього не було жодної звістки, - пригадує співрозмовниця. - А мама, коли була вагітна мною, то одного разу підняла важке і цим зашкодила своєму здоров’ю на все життя. Тож мені та на два роки старшій сестрі Марії довелося змалку пізнати усю селянську працю, допомагаючи дідусеві з бабусею».


Жінка добре пам’ятає роки війни. Пригадує, у період окупації по селах та хатах проживали німці.

«Звісно, серед них були всякі: і справді злі й жорстокі, і цілком людяні, які на фронті опинилися не з власної волі, - каже. - На щастя, до нас потрапили саме такі, підневільні. До цивільних ставилися нормально, тільки казали нічого не зачіпати з їхніх речей. Бувало, давали нам котелки, щоб ми ходили на їхню кухню і брали молочний кисіль з ягодами чорниці».
«Добре пам’ятаю, як у 44-му році наближався фронт, тож люди старалися перебратися до лісу, щоб пересидіти лихо, - продовжує Любов Яківна. - Ми теж полишили хутір та й собі подалися разом з іншими. На шляху до порятунку потрібно було перетнути тракт, що вів до Ковеля (він тоді пролягав на кілька кілометрів північніше від нинішньої траси - авт.), але заледве змогли це зробити - настільки щільними були німецькі колони, що відступали… У лісі викопали землянку, накрили деревом, зверху посадили кущі. Так жили. Навіть корова-годувальниця була з нами у «льоху»… До речі, коли через кілька років після війни ми поїхали навідатися на те місце, то так і не знайшли своєї землянки».


По закінченні війни сім’я повернулася на рідні терени, почали господарювати.

У сімнадцять наша співрозмовниця вийшла заміж за підгородненського парубка Григорія Бохіна.

«Коли йшла ліквідація хутірської системи, нам та ще шістьом сусідам на Кам’яниці дозволили залишитися, щоб займатися випасом колгоспної худоби,- продовжує спогади жінка. - На хуторі ми тримали дві корови, я відігрівала сир і возила продавати до Любомля на базар, - до мене завжди черга була. Щороку здавали бичка, восени і взимку поросят годували».


Так своїми руками працьовита сім’я заробила на хату, яку побудували у Підгородному і перебралися у 1979 році. Стару хатину, ту що була на хуторі, теж перевезли - вже багато літ слугує літньою кухнею.

«Вона для мене - один із найдорожчих спогадів, - каже Любов Яківна. - Тут я народилася, зростала, вінчалася. Зайду всередину - немов у молоді роки повертаюся».

Як вже йшлося вище, усе життя співрозмовниці пройшло у селянській праці. У колгоспі, окрім відгодівлі худоби, і молоко приймала, і завідувала млином, і у жнива доводилося працювати.

«Пам’ятаю ще, як збіжжя молотили причіпними комбайнами, - розповідає. - Жінки йшли услід за агрегатом, відкидали солому. Вдень молотили з «пня», а ввечері - те, що у снопах. Не раз бувало, що ввечері їздимо і заблукаємо, й стоїмо-гадаємо: у який бік додому добиратися?».


А ще ж вдома завжди чекало немаленьке господарство: дві корови, четверо свиней, табун птиці: кури, качки, гуси, індики. І всьому цьому встигала давати раду. До речі, корову тримала і доїла ще торік, маючи за плечима більше восьми десятків літ, - зізнається, рідні ледве змогли переконали, щоб врешті продала.

Чоловік співрозмовниці, Григорій Степанович, весь час працював у колгоспі механізатором. Разом виховали і вивели в люди доньку Віру, синів Петра й Анатолія, дочекалися внуків і правнуків.

«Їх у мене відповідно п’ятеро і дев’ятеро, - тішиться бабуся. - На жаль, нема вже поряд мого Гриші - трішки більше, як чверть століття тому відійшов в інший світ».


Та жінка все ж не самотня, адже проживає в одній хаті з сім’ями сина й онука, тож має до кого озватися, з ким поговорити, порадити підтримати. Розраду знаходить не тільки у спілкуванні, а й городині, інших домашніх справах. Ще й нині любить походити місцевими околицями по гриби - каже, до вподоби їй ця справа ще з часів, коли жила на хуторі.

«Торік навіть заблукала, мало до Скиб не зайшла, - сміючись, каже Любов Яківна. - Але то таке… Треба ще ворушитися, щоб здоровішою бути. Мабуть, тому Бог і тримає на світі, бо працюю, ворушуся - видно, не все ще я поробила».

Сергій МАРИНЬОХА