Олександр Веселий - волонтер-капелан з Нововолинська. З 2014 року Олександр – християнин віри євангельської Церкви Святої Трійці, де служить відомий у Нововолинську й далеко за його межами авторитетний пастор Володимир Грицак. Це, як сам наголошує, також вплинуло на те, що почав активно допомагати армії.

Олександр Веселий – уродженець Дніпродзержинська (Кам’янського), його тато трудився робітником на підприємствах міста, мама – педагог, - пише газета Волинь.

На Волині, як зазначив, покаявся, охрестився, створив сім’ю. Нововолинськ уже став його другою малою батьківщиною.

Незважаючи на те, що він прибув на Волинь із міста, де переважало російськомовне середовище, розмовляє він дуже гарно українською. Олександр каже, що й раніше час від часу старався спілкуватися державною мовою. А коли розпочалася повномасштабна війна, повністю перейшов на українську, і в цьому бачить Господній промисел.

Волонтерська діяльність Олександра Веселого завжди у напруженому ритмі, з багатьма ризиками, оскільки чоловік часто їздить на передову.

– З чого все розпочиналося?

– На другий день повномасштабної навали я взяв 30-літровий термос чаю, бутерброди і поїхав до прикордонного переходу «Устилуг – Зосін» роздавати це дітям і жінкам, які десятки годин стояли в довжелезних чергах, – розповів Олександр. – Наша церква відразу почала опікуватися переселенцями з Миколаївщини, інших регіонів. Я ж майже два місяці щотижня здійснював по дві ходки на Південь – привозив людей, яких війна зірвала з рідних місць. Водночас побачив, що військові потребують також допомоги, і на мій перший поклик масово відгукнулися члени нашої християнської громади, нововолинці, мешканці навколишніх сіл. Працюємо єдиною командою, хто що може, скільки може – 50, 100 гривень на заправку автомобіля, інші потреби тощо. І з цих маленьких струмочків за годину-дві наростає потужна ріка допомоги.

Нині, зазначає співрозмовник, вона ніби трішки спала – можна зрозуміти: люди втомилися, у когось в сім’ї є втрати. На жаль, на фронті загинув і товариш Олександра Вадим Іванов...

Однак волонтер впевнений, що в нас ніколи не переведуться такі люди, як підприємець Микола Васильчук, який сказав: «Сашко, завжди підходь, як зможу – так підтримаю».

«Роздавши допомогу, прошу п’ять хвилин уваги»

Знаючи, що Олександр виконує ще одну непросту місію, поцікавилася:

– Ви працюєте на фронті ще й капеланом?

– Знову ж таки війна й волонтерські поїздки у зону бойових дій, спілкування з воїнами підказали, що без цього не обійтися. Побачив, що хлопці – наші бійці – потребують бесід про мирне життя, підтримки, душевної поради у непростій воєнній обстановці. Роздавши генератори, одяг, продукти, передачі від рідних, прошу п’ять хвилин їхньої уваги. Іноді й цього часу достатньо, а буває, дуже часто, якщо дозволяє ситуація, розмова точиться і довше.

– Про що найчастіше говорите із солдатами?

– Спрямовую їхню увагу до Біблії – тут, зазначаю, можна знайти відповіді на всі запитання. Мовлю завжди одне: «Йде страшна війна з нелюдами, нам на долю випало їх зупинити. Ми є люди Світла, Добра». І закликаю: «Не грішіть, не мародерствуйте. Як би важко вам не було, проявляйте гуманність. Перемога буде за нами!».

– Є приємні моменти у волонтерській діяльності, але є й інші…

– Тішиться душа і серце, коли привезеш солдатам усе, що замовляли, коли бачиш їхні усміхнені обличчя. Їдеш назад – і у дзеркало заднього виду спостерігаєш порожній бус – значить, виконав потрібну місію. Плануєш наступну поїздку.

І найважче, коли прямуєш на Схід, маєш конкретні локації для доставки передач воїнам від рідних, а тобі телефонують, що в госпіталі хтось із них помер або загинув. Тоді зупиняєшся, з’їжджаєш на узбіччя – і не стримуєш сліз…