Невисокий, худорлявий – здалеку на вулиці волинянин Роман буде схожий на юнака. Та йому 30, він – механік-водій Т-64 і за його плечима – «маленька» війна й понад рік «великої».

У 2013-му столяр Роман підписав контракт із 51 омбр. А менш ніж за рік росіяни напали на Україну, – пише Новинарня.

– Скрізь, де були потрібні танки, наша бригада була, – каже мехвод. Він страшенно неговіркий, слова доводиться мало не лещатами витягати. У нього короткий рецепт взаємодії з противником: – Бачиш ворога – вали.

Мар’їнка, яка під час повномасштабного вторгнення буде вщент знищена російськими окупантами. Красногорівка. Згодом – Дебальцеве. Це неповний перелік населених пунктів, де на початку кремлівської агресії воював Роман. У складі 51-ї, потім – сформованої на її базі “чотирнадцяти”.

– У танку не бачиш і не чуєш нічого. Він гуде, огляд маленький, ти не помічаєш, що біля тебе летить, падає, – посміхається. – У бою ти ні про що не думаєш. А вже потім розумієш, що могло статися. Міг би трохи не влучити, куди треба. Але було і таке, що сходу розбили БМП і танк.

У 2016-му та 2017-му роках взвод Романа був найкращим танковим взводом ЗСУ. Волинянин двічі їздив на танкові змагання в Німеччину.

Під час однієї з відпусток Роман поїхав до друга на весілля. Там познайомився з медсестрою Лілею. Сподобалися одне одному одразу. Близько року стосунки були на відстані: Ліля на Волині, Роман – на Донбасі, повідомлення, дзвінки.

– Вона – пряма людина, красива, з почуттям гумору, все при ній, – по слову витягую з чоловіка опис коханої.

У 2017-му, коли танки майже не працювали і стояли на другій чи й третій лінії, він звільнився з армії. Побралися з Лілею, одне за одним народилися сини Макар і Назар – зараз їм п’ять і чотири роки.

Роман влаштовував цивільне життя, їздив на заробітки до Німеччини, працював на будівництві. Роботодавці ще перед вторгненням пропонували перевезти туди сім’ї, обіцяли забезпечити житлом. Та українці пускали ці розмови повз вуха.

Повномасштабне вторгнення РФ застало Романа за кордоном.

– Ви пам’ятаєте свої емоції, коли Росія вдарила по Україні 24 лютого?

– Які емоції? Треба йти, гасити кацапів, – відрубує Роман. – 24 лютого приїхав, пробув удома менше доби, зідзвонилися з хлопцями, з ким раніше воювали. Взяв труси і сигарети – й поїхали в частину. Дружина, мабуть, і не зрозуміла, що я йду.

– Але ж ви могли залишитися за кордоном, перевезти дружину, налагоджувати життя в країні без війни.

Якби так думали всі, хто замість цього приїхав, – невідомо, чим би це закінчилося. Нічим хорошим.

Роман устиг повоювати на півночі, півдні, та найтяжче було влітку біля Соледара на Донеччині. Там було величезне скупчення російських військових – більше, ніж на Київщині, Миколаївщині або Харківщині, де воюють нині.

– Коли піхота просить допомогти, значить, треба. Виїжджаємо, прикриваємо, “насипаємо”, – розповідає волинянин.

Він любить свій танк, хоч його Т-64 – вже стариган.

– Друшляк. Він уже мав бути списаний. Але їздить, стріляє, а це головне, – з якоюсь ніжністю каже мехвод. – Ми на ньому “беху-трійку” (БМП-3, що стоїть на озброєнні армії РФ – “Н”) розбили.

– А про який танк ви мрієте?

– Який дадуть, такий дадуть. У нас вибору немає. Але, думаю, “Леопард” – це як із “Жигуля” пересісти на іномарку.

У хлопців є трофейний російський Т-72. Він, може, за прицілом кращий і міцніший, ніж наш. А так – те саме. Та сама збірка. Ті самі криволапі робили.

– Як ви думаєте, що нам потрібно, щоб перемогти?

– Чим більше за***рити їх і все, щоб вони навіть не думали сюди ще потикатися. Щоб узагалі нікому не довелось воювати. Нам потрібно більше зброї. Вони і так на нашій землі від нашої техніки непогано отримують. А буде більше техніки і боєприпасів – буде ще краще.

Після перемоги Роман збирається “жити нормально, працювати, будуватись”. У самих є житло, хотілося б і дітей забезпечити. Сини, каже, дорослі, вже все розуміють: “Говорять: тато на війні – кацапів мочить”.