Під звуки українського гімну хоронили у Любомлі громадянина Франції, росіянина за національністю, бійця Інтернаціонального легіону Ігоря Гуськова. Провести його в останню дорогу прийшли сотні людей, більшість з яких не знали воїна особисто. Та люди захотіли віддати шану тому, хто приїхав їх захищати із благополучної європейської країни. А дружина і друзі вважали за потрібне поховати його на тій землі, за свободу якої Ігор віддав найцінніше – життя.

Про це пише Вісник.

Вдова Ігоря Вікторія живе у Франції лише п’ять років. А виросла у Деревку колишнього Любешівського району. Училася у Луцьку, тут вперше побачила Ігоря «вживу», адже їхня історія кохання розпочалася по телефону: Віку й Ігоря познайомили спільні друзі. У нього за плечима на той час була служба у Французькому легіоні, у неї – невдалий шлюб і син.

 – Коли Ігор їхав на перше побачення до Віки, то купив дуже класного Мерседеса. Але у Німеччині попав в аварію. На Ігореві практично ні подряпини, а машина розбилася. Та найбільше він шкодував не за нею, а за велосипедом, якого купив у подарунок Вікиному синові. Вони з ним дуже подружилися. Коли розблокували його телефон, на заставці було фото малого. Ігор був сильною підтримкою у цьому житті йому і Віці, – розказує про чоловіка його волинський товариш.

Два роки Ігор з Вікою жили практично на дві країни. Вона їздила до нього у Францію, він – до неї на Волинь. Молода жінка познайомила коханого зі своєю бабусею Ніною, яка замінила їй рано померлих маму і тата. Та просто обожнювала Ігоря, прийняла його, як рідного, натішитися не могла щастю онуки. А у 2018 році закохані побралися у Франції і стали там вити своє сімейне гніздечко.


 – Ігор був страшенний добряк, дуже щирий. Україна йому надзвичайно подобалась. Вона нагадувала йому росію, але росію вільну. Де можна було говорити правду, де немає зомбованих людей. А ще Ігор дуже любив українську кухню. Червоний борщик зі сметаною, варенички. Мріяв побувати у Карпатах. Туди ми так і не доїхали, – течуть сльози по щоках Віки. – Коли почалася ця війна, він зразу сказав, що поїде захищати Україну, права і свободу її людей. Я тоді вмовила його залишитись, адже переїжджали в інше місто, влаштовувались на нову роботу. У Франції це непросто. Одночасно активно допомагали українським біженцям з перекладом, поселенням, одягом. Та він хотів більшого. Коли владнали свої домашні справи, десь на початку грудня якось запитав мене: «Ну що, тепер відпустиш?» Він не міг спокійно дивитися новини по телевізору, знав, що його військовий досвід може пригодитися тут. І я вже не могла його втримати.

 – Про те, що Ігор був на фронті, я дізнався, коли його не стало, – згадує товариш військового з Любомля. – А ми ж були найкращими друзями! Дуже багато чого разом пройшли. Не раз прикривали один одного, їли з однієї тарілки, накривалися одним одіялом. Він пішов воювати не для розголосу, а за покликом серця.

Віка й товариш Ігоря розказували, що чоловік завжди хотів виїхати з росії. Він не міг жити в країні, де панувало беззаконня, не можна було вільно висловлювати свої думки. Йому це вдалося у 2006 році. З тих пір єдиною людиною, з якою спілкувався, була мама. І коли Віка зателефонувала і сказала, що син загинув, вона промовила, що пишається ним. Хоч у цій війні підтримує путіна. Саме для мами товариш Ігоря зняв на відео його похорони. На них приїхали лише двоє побратимів з Іноземного легіону, хоч рвалися сюди, на Волинь, восьмеро.

 – Відколи Ігоря не стало, мене постійно підтримують його товариші з різних країн – з Данії, з Англії, з Колумбії. Привезли прапор з підписами. А ще багато розповідають про чоловіка. Яким він був досвідченим і надійним. Як з ним було не страшно у бою, адже він завжди йшов першим і просив хлопців триматися позаду. Передавав їм свій досвід, – розказує Віка. – Він був для них взірцем і вірив у нашу перемогу. Обіцяв, що до неї краще говоритиме українською. Я дуже пишаюся, що чоловік захищав мій народ. І вдячна його побратимам, які шість годин не покидали поле бою, аби забрати тіло Ігоря. Вони виносили його під обстрілами.


Віка з Ігорем ніколи не говорили про те, що робити, коли його не стане. Вони знали, що він повернеться – інакше не могло бути. І коли пролунав той страшний дзвінок, Віка декілька днів не могла повірити, що то правда, що її Ігоря більше немає! Але її коханий знайшов, як підтримати, і у мить найбільшого розпачу автоматично на телефоні помінялася заставка. Це диво, бо на ній був Ігор. Як завжди, усміхнений дивився на неї люблячим поглядом. Це останнє його фото, яке Віка зробила 13 березня, проводжаючи чоловіка з відпустки на війну.

Віка прийняла непросте рішення похоронити Ігоря в Любомлі. Каже, що він заслужив лежати у тій землі, яку він захищав. А ще тут живуть його друзі, які ходитимуть на могилу, і він тут буде не один. Вірить у те, що й інші люди зупинятимуться і молитимуться за того, хто віддав за них своє життя.