«Жили в бараках та пухли від голоду», - волинянка розповіла про жахіття Другої світової війни

Небагато залишилося тих, кому довелося пережити жахіття Другої світової війни. Їх скривджені долі і зранені серця добре пам’ятають насилля та злочини, вчинені нацистами. І хоч спогади є болісними й неприємними, вони важливі, бо, як кажуть, перемагають ті, хто пам’ятає.

Марія Божко (дівоче Сорока) із Каменя-Каширського була малою, коли у її життя увірвалася війна. Перші спогади її самостійної свідомості були про те, як вони з батьками, братами і сестрою переховувалися від бомбардувань авіації, як боялися приходу нацистів, як ті всю їхню сім’ю вивозили до Німеччини, - пише газета Полісся.

«Від літаків ховалися в лісі»

— Пам’ятаю страшний гул літаків, що розносився над нашими головами. Ми сидимо в рівчачку в гайочку, а тато прикриває наші голови, щоб пілоти з висоти не помітили. Груди розпирає від страху, а батьківське слово заспокоює, — пригадує Марія Іванівна.

Їм доводилося частенько переховуватися в лісі. Бувало, що намагалися убезпечитися в родичів, бо вважали, що до батьківського дому нацисти завітають найперше – жили вони на окраїні села Дольськ з боку від білорусі, а звідти якраз насувався ворог.

І не помилялися. Нацисти таки прийшли до них. Поселилися у хаті, та господарів не кривдили.

— Батько знав трохи німецьку мову, тому міг якось порозумітися з ними. Пам’ятаю, як сиджу на печі, а один солдат тримає щось в руках і несе до мене. Я наробила крику: «Ай-яй-яй! Не хочу!!!». Боялася їх сильно. Але батько каже, візьми. Я взяла, скуштувала. Не зрозуміла, що це, але то було щось смачне-смачне. А боялася німців дуже, бо якось почула розповідь односельців, як вони знайшли сім’ю Бугорських. Там була мати і кілька дітей. Їхній батько пішов у партизани. Тож німці вивели всіх на вулицю і розстріляли, щоб люди бачили та розуміли, що кожного, хто піде в підпілля чи матиме з народними месниками щось спільне, чекає така ж участь, — розповідає Марія Іванівна.

Нацисти особливу загрозу відчували від партизанів. Хоча місцеві чоловіки не лише до них приєднувалися, аби протистояти ворогові. Дехто йшов до «бульбашів», щоб разом з цим боротися за самостійність України.

— Селян, які жили звичним життям, німці не зачіпали. Батько навіть звертав увагу на те, що до природи вони ставилися шанобливо. Бо, наприклад, коли у нашому садку розміщували свою техніку, то обережно об’їжджали кожне деревце, щоб не пошкодити, — зауважує співрозмовниця.

«Ми стояли і прощалися один з одним»

А коли лінія фронту наближалася до сіл, що розташовувалися вздовж річки Прип’ять, їх мешканців німці евакуйовували.

— Жителів Доль-ська також вивезли на відносно безпечну відстань до білорусі. Казали, що можна брати з собою все, що захочуть. Зібралися і ми. Їхали підводою. А потім нас, в числі деяких інших, спрямували на залізничну станцію, звідки відправили в Німеччину на роботу, — розповідає Марія Божко.

Ще тоді сім’я Сорок до кінця не усвідомлювала, що на них чекає. Тривога та відчуття лиха їх не покидали. Особливо жахнулися, коли на якійсь станції, а це, як здогадувалися, напевне, було в Польщі, їх разом з іншими висадили, загнали у якесь велике приміщення та сказали роздягатися. Тоді начулися про отруєння газом та інші знущання нацистів, тому гадали, що прийшла їх остання хвилина.

— Ми всі стояли і прощалися один з одним. Я силоміць тулилася до батьків, очікуючи чогось страшного. Але тут полилася вода. Вода з піною. Нас, виявляється, мили. Після цього ми повиходили. Кожному на вагонетці підвозили одяг. Він був гарячий. Його, напевне, пропарили, щоб знищити паразитів, — розповідає пані Марія.

І хоч тоді наче минулося, страждань уникнути сім’ї не вдалося.

«Жили в бараках та пухли від голоду»

З весни 1944 до осені 1945 року Сороки перебували на примусових роботах в Німеччині. На той час рівень життя там був значно вищим, ніж у наших поліських селах. Цивілізованіший побут, розвиненіша культура. Та на наших людей там чекало зовсім непривабливе існування в бараках (хоч у них, до речі, були бомбосховища, підведений газ, встановлені буржуйки).

— Нашу сім’ю вивезли всю, адже і мама з татом, і два старших брати, яким виповнилося 18 та 15 років, вважалися працездатними, нам же із сестрою казали, що зможемо ворон відганяти з полів. Та коли ми доїхали до міста Ремшайд, нас загнали у бараки і почалася каторга. Батьки з братами ходили на роботу, сестра до школи, я з іншими малими дітьми чекала на них, граючись біля бараків. Робота у старших була важкою: вони працювали на заводі — виготовляли труби. Але найгіршим виявилося те, що годували дуже погано (їжу давали зіпсовану, з черв’яками). Мама від голоду спухла. Ще трохи і міг померти батько, — зринають у пам’яті Марії Божко страшні картини з дитячих років.

На щастя, батьки змогли дочекатися визволення. Тож з часом одужали.

— Коли у місто зайшла англійська та американська армії, наше життя різко змінилося у протилежну сторону: харчування покращилося, можна було отримати медичну допомогу. Натомість німцям стало непереливки. Вони ходили до нас і вимінювали на одяг, постіль якісь харчі, особливо шоколад, який нам американці давали пачками. А восени ми вирішили повертатися додому, — пригадується жінці.

***

Нині Марії Іванівні Божко 85 років. Пережите в дитинстві вона переосмислила вже багато разів. Але щоразу ці спогади їй завдають болю. Особливо тепер, коли росія розпочала жорстоку війну проти України. Жінка не може повірити, що народ, який завжди себе називав “братнім”, сьогодні нищить українців: бомбить мирне населення, стираючи з лиця землі села і міста, вбиваючи дітей, жінок, літніх людей.

— Ці звірства рашистів не вкладаються в голові. Серце болить за рідних, які сьогодні на фронті, за кожного, хто став на захист Батьківщини, бо знаю, що нелегко їм там. Відчуваю, що складно мирним жителям прифронтових територій. Молюся, аби швидше ця війна скінчилася, та бажаю Україні перемоги й розквіту. Краян закликаю бути єдиними, згуртованими та допомагати армії наближати омріяну перемогу, — каже Марія Божко.