Мимоволі прокинувшись серед ночі, 42-річна лучанка Лариса Новосад автоматично пригадує, скільки машин наступного дня треба завантажити для військових і на які напрямки фронту вони поїдуть. Нагадує собі, що в одну з них треба покласти ще й передачу в госпіталь для товариша, який втратив на фронті кінцівки. В іншу – легкі черевики для бійців, які досі у зимовому взутті.

Про це пише газета Волинь.

Керівниця благодійного центру «Старе місто» щодня тримає в голові величезний обсяг інформації, якої не має права забути. Майже за півтора року повномасштабної війни разом зі своєю командою жінка мала лише два дні відпочинку...

Двері волонтерського осередку на вулиці Драгоманова у Луцьку не зачиняються фактично ніколи.

Щодня туди приїздять автівки, які везуть на фронт усе необхідне. Раніше в цьому приміщенні розташовувалася перша в Україні інклюзивна кав’ярня, яку пані Лариса із головою громадської організації батьків дітей із синдромом Дауна Оленою Мельник відкрили для своїх синів.


 – Валентин і Андрій народилися із трисомією. Вони вже отримали освіту, тож ми вирішили створити для них робочі місця. На щастя, усе вдалося. Хлопці не тільки обслуговували гостей, а й допомагали організовувати різні заходи для студентів і волонтерів. Згодом там почали регулярно проводити акції на підтримку АТО: плели маскувальні сітки, готували їжу, збирали одяг. Після 24 лютого 2022-го прохань від військових значно побільшало, і кав’ярня поступово переросла у потужний волонтерський осередок, – розповідає пані Лариса.


Нині приміщення «Старого міста» постійно заставлене коробками та пакунками. Небайдужі волиняни, підприємці та родичі захисників щодня привозять допомогу. Про те, що раніше там було затишне кафе, нині нагадують лише кілька дерев’яних столиків, а також кавоварка, яка, за словами волонтерів, часто рятує їх від втоми.

– Буває, від перенавантаження говорити не можемо: одна за одною під’їжджають автівки, у які самотужки завантажуємо тонни їжі, ліків, одягу... А коли доставляють мішки сухого картопляного пюре, доводиться годинами розфасовувати його у маленькі торбинки... – зізналася волинянка.

Життя захисника врятували горішки від школярі

Лариса Новосад часто порівнює «Старе місто» із мурашником. Каже, у кожного – своя невеличка місія: хтось вантажить, інший запаковує, збирає необхідний одяг або готує. Наголошує, що навіть невеличка допомога є дуже важливою.

– Є люди, які щодня печуть по 350 кексів! Від жителів геріатричного пансіонату постійно доставляють окопні свічки, а волинські господині передають різну консервацію... Ці люди не втомлюються робити добрі справи. Нещодавно до нас зателефонував військовий і подякував за енергетичні набори з горіхами та сухофруктами, які на уроці зібрали школярі! Він харчувався ними цілий тиждень і саме завдяки цьому зміг вижити, – розповіла пані Лариса.


Ми повинні цінувати, що можемо віддавати, а не просити, бо деякі українці нині економлять їжу, використовують брудну воду з калюж і ділять пачку дитячих памперсів на кілька родин...

Нині, за її словами, військовим дуже потрібні дощовики, засоби від комарів, ліки від тиску, проти застуди, заспокійливі, кровоспинні, а також знеболювальні в ампулах.

– Військові бувають у різних ситуаціях. Часто втрачають аптечки та спальники. Тож, якщо маєте чим поділитися – заходьте. Ми повинні цінувати, що можемо віддавати, а не просити, бо деякі українці нині економлять їжу, використовують брудну воду з калюж і ділять пачку дитячих памперсів на кілька родин... – наголосила активістка.

«У нього не було ніг, але він жартував усю дорогу!»

Часто до волонтерського центру «Старе місто» телефонують військові та переселенці, аби просто подякувати за допомогу. Пані Лариса каже, що кожен такий дзвінок мотивує їх працювати далі.

– Останнім часом дуже здивував боєць, який попросив допомогти йому дістатися додому, на Волинь, із Краматорська. Одразу згадала, хто вчора їхав на передову. Домовилася, щоб волонтери його підібрали. Коли вони під’їхали, на них чекав усміхнений хлопець... на двох протезах. У нього не було ніг, але він жартував усю дорогу! Планує підлікуватися і повернутися на фронт, – пригадує пані Лариса.

Жінка каже, що не втомлюється дивуватися силою духу українців. А коли до центру телефонують родичі полеглих Героїв і пропонують свою допомогу, вкотре переконується, що опускати рук не можна.

– Є дівчата, які стали вдовами під час вагітності. Але вони не зламалися: скидають гроші, публікують дописи про збір коштів... Ці люди не можуть допустити, щоб їхні втрати були марними. Ми маємо зробити для цього все можливе, – зазначила волинянка.

«Найважливіше – встигнути допомогти»

За більш ніж рік безперервної волонтерської праці пані Лариса стала відчувати сильне виснаження. Вона втратила на фронті немало своїх друзів, а нещодавно ще й дізналася, що на Сході ледь не загинув товариш-волонтер Олександр.

– Він завантажився у нас і вирушив на передову, де наїхав на міну. Саша залишився без ніг, нині лікарі рятують його зір. Коли збираю йому передачу у столичний госпіталь, намагаюсь пригадати все, що він любить їсти. На жаль, поки що тільки цим можу зарадити, – каже волонтерка.

Жінка зізнається: абстрагуватися від таких новин дуже важко, тому постійно перебуває в напрузі. А щоразу, коли хочеться плакати, – обіцяє собі відкласти це до Перемоги, бо зараз – ніколи:

– Мій давній приятель Паша із 30-ї бригади нещодавно зателефонував і сказав: «Ларисо, допоможи, бо я знову вижив... Завезли в госпіталь, мені потрібне все». Така рада була його чути, адже багато його побратимів, на жаль, загинули... Буває, що військові щось попросять, а через кілька днів уже нема кому передавати. Нині найважливіше – встигнути допомогти...