Громада Старовижівського храму Святителя Василія Великого Православної Церкви України поділилася спогадами про нелегкий шлях будівництва свого храму.

Старовижівчанка Надія Яцук – одна з тих, хто проклав стежину до будівництва церкви Святителя Василія Великого, стала однією із засновників нової релігійної громади, - пише газета Вісті Ковельщини, інформує ВСН.

Дорога до Бога починається з віри і любові

– На той час у Старій Вижівці не було церкви справді української за духом, де б звучала молитва рідною мовою, – пригадує вона нині. – Тому разом із подружжям Миколаюків, Вітою Липовською підтримали пропозицію отця Петра Левочка (нині покійного) заснувати релігійну громаду Української Православної церкви Київського патріархату.

Саме з благословення отця Петра – першого священника УПЦ КП на Ковельщині, активного будівничого храмів – тоді відкривали українські парафії у Ковельському, Шацькому, Ратнівському благочиннях. На Старовижівщині тоді лише церква Покрови Пресвятої Богородиці села Журавлине була в підпорядкуванні УПЦ КП, всі інші традиційно належали до московського патріархату.

В Старій Вижівці першу цеглинку у фундамент майбутнього українського храму поклали, зареєструвавши 7 квітня 2003 року статут громади церкви Святителя Василія Великого, хоча ще не було ні приміщення для нього, ні навіть земельної ділянки для будівництва.

Спочатку богослужіння проводив отець Богдан Старовський в приміщенні, яке орендували в одному із підприємств. На недільну чи святкову літургію тоді збиралося трохи більше десяти людей. Це й недивно – той, хто тоді обстоював українську церкву, ризикував накликати на себе гнів місцевих священників та прихожан МП й отримати образливе прізвисько «розкольника». Так, упродовж двох років настоятель місцевої церкви московського патріархату не допускав Надію Яцук до сповіді, і жінка змушена була їздити за цією потребою в храм Ковеля.

Невдовзі для богослужінь парафіяни обладнали звичайний будівельний вагончик. Щоправда, він міг умістити не більше двох десятків людей, але всі, хто хотів слухати службу Божу рідною мовою, збиралися біля нього і навіть за поганої погоди, під парасольками, творили спільну молитву.

– Вісім років у цій маленькій церковці тривали відправи, – пригадує отець Іван Зеленко, який став настоятелем парафії у 2006 році. – Тим часом у 2008-му році поруч розпочалося будівництво нашого храму.

В усі часи це було нелегка і надто складна справа, адже церкву зазвичай споруджують за кошти прихожан і пожертви добродійників. Тим паче, як пригадує отець Іван, Стара Вижівка тоді була справжньою «червоною зоною» і на допомогу місцевої виконавчої влади розраховувати не доводилося. І лише депутати Старовижівської районної ради, обрані від демократичних сил, ініціювали і більшістю голосів затвердили програму «Духовність», заклавши туди на підтримку будівництва нової церкви кошти, які виділялися упродовж багатьох років.

Справа не стояла на місці. Там, де тепер здіймається величний храм, був глибокий котлован. Щоб замостити його, завезли кілька сотень КАМазів піску. Через технічну помилку довелося заново заливати фундамент, розбирати стіни. Лише однієї арматури пішло 15 тонн. Нині вже важко навіть пригадати всі труднощі і негаразди, з якими стикнувся тоді молодий священник. Але він не залишив ні парафіян, які вірили й підтримували його, ні розпочате будівництво. Ба більше, сам брався за будь-яку роботу нарівні з майстрами.

У 2016 році у новому храмі Святителя Василія Великого відбулося перше богослужіння. Але облаштування навколишньої території триває ще й досі: тут встановлено дитячий майданчик, вимощено доріжки, з ранньої весни і до пізньої осені радують око квіти.

– Двадцять років – це небагато, але і не мало. За цей час наша парафія духовно укріпилась, збільшилась у декілька разів, згуртувалась і збудувала величний храм, який куполами возноситься у небесну блакить. Як настоятель я щиро дякую усім, хто долучався до побудови цього маленького острівка спасіння, куди приходять ті, хто прагне до Бога. Щиро дякую всім, хто зараз своєю працею, фінансами, прекрасним співом трудиться на славу Господа і на розвиток Православної Церкви України, – підсумував пройдений шлях отець Іван.

Духовний фронт проходить через наші душі

Ще в 2000-х, коли на території колишньої райсанепідемстанції обрізували дерева, на розпилі однієї гілки виявили зображення хреста. Незвичайну знахідку, схожу на диво, показали отцю Івану. Так природа ніби дала йому знак благословення на духовне служіння саме тут, у Старій Вижівці. Тепер часточка деревини із зображенням символу страждань Ісуса Хреста знаходиться на Хресті, якому поклоняються прихожани церкви Святителя Василія Великого під час служби Божої.

Новий храм у Старій Вижівці став місцем сили: адже тут знаходиться мощівник з мощами 12 святих.

– Їх передала нашій церкві одна олтарна черниця з Болгарії. На жаль, вона вже померла. Її дарунок справді безцінний. Серед мощів нетлінні часточки Андрія Первозванного, Іоана Предтечі, Агапита Печерського, Варвари Великомучениці, Миколая Мирлікійського, Амфілохія Почаївського, Спиридона Тримифунтського, Симеона Богоприємця, митрополита Володимира та інших святих. Кожен, хто відвідує наш храм, може прикластися до цих святинь, помолитися, попросити захисту і допомоги, покровительства у Небесних заступників, – розповідає отець Іван, декан Старовижівської парафії. Понад 15 років тому він уперше в історії селища відслужив панахиду за жертвами Голодомору на майдані біля пам’ятника архистратигу Михаїлу. Тоді цей жалобний захід проігнорували представники влади, які демонстративно не запрошували священника на публічні заходи. Тепер же для місцевих мешканців це вже стало скорботною традицією. Разом із прихожанами настоятель церкви Святителя Василія Великого започаткував привселюдне вшанування борців за волю України – з нагоди Дня захисників України, Дня Героїв Небесної Сотні, Дня Гідності і Свободи біля пам’ятника полеглим служить заупокійні молебні.

Справжній храм – це не тільки нові стіни, а насамперед духовний центр громади, що утверджує православні традиції, скріплює національну єдність, зміцнює віру і патріотизм. Нині, коли триває жорстоке протистояння з російськими окупантами, це має особливо важливе значення.

– У нашому селищі є люди, які вагаються прийти до нашого храму, бо думають, що їх тут не зрозуміють, бо у свій час вони підтримували московський патріархат. Як настоятель релігійної громади скажу: приходьте! Ми приймемо кожного з відкритими обіймами, забудемо всі образи, поєднаємо родини. Наш храм відкритий для кожного, особливо тепер, у час війни, – підкреслює душпастир.

І, схоже, до його слів дослухаються: до Старовижівського деканату ПЦУ уже входять церкви Журавлиного, Мизового, Підсинівки. А на богослужіння у храм Святителя Василія Великого добираються люди з Дубечного, Любохин, Теклі, Серехович, Солов’їв, Сьомаків, Нової Вижви, Седлища, інших сіл Старовижівщини, хоча там є і свої церкви, щоправда, московського патріархату.

Щонеділі до храму Святителя Василія Великого приходять не тільки люди літнього і старшого віку, а й молодь та діти. Під його величними куполами панує тепла родинна атмосфера. Прихожани завжди відгукуються на прохання священника допомогти тим, хто потрапив у біду чи опинився у скрутному становищі, розділяють радість і смуток, щиро вітають многоліттям іменинників, які в дарунок від отця Івана отримують іконку і проскурку. Особливо зворушує, коли отець Іван проводить таїнство хрещення та воцерковлення, коли молоді мами просять у Бога прощення за свої гріхи та здоров’я для нащадків.

Цьогоріч йому вперше довелося хрестити двійнят. Дітки народилися у подружжя Мазуриків із Харкова, яке опинилося у Старій Вижівці через війну. До вводу у храм батьки прийшли з немовлятами та зі старшою донечкою, аби всі вони стали повноправними членами Церкви Христової.

«Україно, молюся за тебе»

«Україно, молюся за тебе, як за матір духовну свою», – цим зворушливим піснеспівом церковний хор часто перед недільною службою Божою налаштовує прихожан на щиру молитву за Україну, за українських захисників, які відстоюють нашу Батьківщину, просять для них захисту пречистої Діви Марії. Молитва об’єднує їх і для конкретної підтримки наших військових, а храм став центром волонтерської добродійної допомоги. З початку Великої війни його парафіяни зібрали більш як 300 тисяч гривень. За ці кошти придбали автомобіль для ЗСУ, повний комплект спорядження для бійця, який після поранення повертався в зону бойових дій, а також тканину, з якої активістки ГО «Діємо вже» пошили штани і плащі для військовослужбовців.

Люди також збирають і передають продукти для військового шпиталю та бійцям на передову, доброчинними внесками відгукуються на потреби внутрішньо переміщених осіб, які звертаються за підтримкою до отця Івана.

Священник МП не допускав до сповіді людей, які хотіли український храм у селі: історія церкви на Волині

Свою патріотичну позицію він відверто висловив торік під час похорону загиблого Героя – жителя Старої Вижівки. І реакція не забарилася – йому відразу вручили повістку з військкомату, порушивши Закон, який забороняє мобілізацію священнослужителів до війська. Так вчинили ті, хто не бачив війну зблизька. А настоятелю церкви Святителя Василія Великого не раз доводилося дивитися їй в очі. Відтоді, як почалася антитерористична операція, і тепер, під час повномасштабної війни, разом із капеланами він постійно вирушає у зону бойових дій, доправляє українським захисникам допомогу, яку збирають парафіяни.

– Під час однієї поїздки, коли доставляли бійцям автомобіль, продукти, інші необхідні речі, зупинилися за 15 кілометрів від Бахмуту, – пригадує священник. – Наступного дня рано-вранці вирушили далі в дорогу. А через кілька годин нам повідомили, що приміщення, де ночували, вщент розбомбили росіяни. Якби ми хоч трохи затрималися там, то навряд чи вдалося б комусь вижити.

У цьому випадку він вбачає не що інше, як Боже провидіння. Але зізнається, що попри реальну небезпеку, якщо раз поїхав на фронт, то вже зупинитися не можна, адже там чекають воїни, яким потрібна допомога і підтримка – не тільки матеріальна, а й духовна, моральна.

– Радію, коли бачу їхні мужні усмішки. На війні всі почуття загострюються. І добре, якщо ти можеш розділити страждання людини. Щоразу, коли молюся, я ніби обіймаю тих, хто зараз в окопах, – розповідає отець Іван.

А ще під час фронтових відвідин він разом із капеланами підтримує наших захисників піснею – знає багато повстанських, народних, патріотичних. Там, на передовій, вони піднімають дух воїнів, які навіть присвоїли старовижівському священнику військове псевдо – Дзвіночок. Він був приємно вражений, коли йому надіслали жетон із викарбуваними персональними даними та козацьким гаслом «Рабів до раю не пускають».

Священник МП не допускав до сповіді людей, які хотіли український храм у селі: історія церкви на Волині

– Нам, українцям, московський агресор кинув на плечі хрест війни, та попри всі поневіряння ми несемо його на раменах наших воїнів, кожного українця – вже не день-два, не тиждень, а безнастанно, день і ніч, протягом дев’яти років. З початку повномасштабного вторгнення окупантів для нас настала наче Страсна п’ятниця, наповнена жахом замучених, зґвалтованих, вбитих і покалічених наших братів і сестер, дітей і батьків. Це стало страшною буденною дійсністю, і ми не знаємо, коли прийде світлий день перемоги над злом, ненавистю і насильством, але віримо, що він неодмінно настане, і щиро молимося за це, – переконаний декан Старовижівської парафії, протоієрей отець Іван Зеленко.

Валентина БЛІНОВА.