Екслідер гурту «Тартак», солдат 47-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України з Луцька Олександр Положинський розповів, як змінилося його життя після вступу до лав ЗСУ.

Про це пише Укрінформ.

- Пане Олександре, ви підписали контракт зі Збройними Силами України ще до повномасштабного вторгнення. Яка у вас була мотивація?

- Я не знаю, коли це почалося, але в мене – тривалий шматок мого життя, от було відчуття, що рано чи пізно мені доведеться переживати справді велику глобальну війну такого масштабу, яку ми зараз переживаємо. І це було пов'язано в тім числі й з тим, що, ну, я багато цікавився історією, розумів... знав, що це буде війна з Росією.

Не може Росія отак ось просто дати можливість Україні жити, розвиватись як незалежній державі...

Я багато прочитав історичних, науково-популярних книжок, розумів, що це все не відбудеться так просто, лише гібридною війною. Рано чи пізно вони це зроблять.

У мене було оце відчуття, що ось воно наближається, це вже було написано неоновими літерами на кожному перехресті. Я розумів, що треба щось робити.


- І що робити?

- Щоб отримати відповідь на це питання, я й вирішив піти в Територіальну оборону. Тоді мені цей варіант був прийнятний. Здавалося, що для якогось там повноцінного контракту зі Збройними Силами України – я вже занадто старий і недостатньо підготовлений.

Гадав, ТРО, за своєю концепцію, це те, що мені підходить. Вважаю себе людиною вмотивованою, у принципі в більш-менш нормальному фізичному й розумовому стані, з певним життєвим досвідом. Я читав багато літератури, але практичних навичок у мене було недостатньо. Здалося, що от якби ТРО – це те, що мені близьке, зрозуміле. Ну, єдине, правду кажучи, я не думав, що москалі полізуть уже прямо в лютому.

З моєї точки зору, з моєї логічної позиції, здавалося, ну, який лютий? Лютий – це ж останній місяць зими, вже ось-ось почнеться весна, усе розкваситься, важко буде воювати, оборонятися ще більш-менш нормально, а нападати – взагалі… Вважав кінець весни, початок літа більш імовірним часом.

Гадав, у мене є кілька місяців, щоб підготуватися, пройти якусь підготовку, злагодження, чогось навчитися, щось зрозуміти.

Луцьку Тероборону почав шукати значно раніше, аніж я в неї потрапив. Справа в тому, що її ще не існувало. Здається, у реальному варіанті вона почала з'являтися тільки наприкінці 2021 року. А інформацію про те, куди звертатися, я отримав тільки наприкінці січня 22-го вже року. Тобто фактично там між моментом, коли я дізнався, де шукати ту Тероборону, і між моментом, коли я туди вже прийшов записуватися, пройшло кілька днів.

Тож для мене це було просто логічним варіантом відповіді на питання: «А що робити?» І тоді, до речі, коли я оприлюднив, я, знову ж таки, ще не зорієнтувався в ситуації.

Виглядало так: я підписав контракт і мені видали особову справу, щоб я завіз безпосередньо в батальйон, сфоткався (але спершу спитав дозволу), адже нам теж треба ж популяризуватися, написав пост у Фейсбук – і до мене вже тоді офіційно звернулися представники Тероборони вже загальноукраїнської, чи не міг би я погодитися давати інтерв'ю на тему “чому я прийняв таке рішення”, тобто про свою мотивацію, аргументацію.

Тоді я давав кілька інтерв'ю на їхнє прохання. Чесно кажучи, я не дуже хотів на цій темі піаритися, але мене попросили, щоб піарити Тероборону.

У принципі, я досі вважаю, що це дуже важливий компонент нашої оборони. Шкода тільки, що трошки запізно ми почали її формувати. Якби вона була краще підготовленою на початок цього масштабного вторгнення, то москалям із нами ще важче було б.

Між моментом, коли я підписав контракт, і між першими ракетними прольотами – я дав був кілька інтерв'ю. У цих інтерв'ю повторював: якщо у вас виникає питання «що робити», то тут ви можете отримати відповіді. Я був переконаний, як тільки щось станеться і зривають по тривозі, я вже знаю, де і в який час мені бути, куди мені йти, що треба мати з собою.

Єдине, на що мені не вистачило часу, щоб я повноцінно до цього підготувався, – пройти якісь вишколи.

- Якщо, вже спираючись на досвід, повернутися в той час, – ви б зробили так само чи це був би якийсь інший план дій?

- А як далеко ми можемо відкотитися назад?


- Давайте на п'ятнадцять років.

- Ну, дивіться, основні проблеми, з якими я зіштовхнувся в Збройних Силах України, – це недостатній рівень фізичної та недостатній рівень теоретичної підготовки.

Тож якби була можливість відкотити все назад, то я почав би більш активно приділяти увагу цим двом аспектам.

Тому я зараз раджу це робити всім, хто ще досі не в Збройних Силах України. Рано чи пізно може таке статися, що вам доведеться стати частиною Збройних Сил України. Тому раджу завчасно подбати про свою фізичну форму і хоча б мінімальну теоретичну підготовку, а ще краще – пройти якісь хороші курси. Зараз є дуже багато класних курсів від класних інструкторів, не тих, які вже стали мемами, а від авторитетних фахівців. От я би радив ці курси проходити.

Фізична підготовка – дуже важливо. Найгірше – те, що я все це розумів і раніше, але я завжди давав собі можливість відкласти все на потім.

Тож якби мав змогу відкотитися назад, то я от на ці два фактори найбільш б звернув увагу.

- Ви якось розповідали, що проходили навчання в Латвії?

- Це був дуже крутий курс. Крутий настільки, що я проклинав усе на світі, коли там проходив його. І думав, нашо, нашо воно треба.

Також крутий за відчуттям, коли я нарешті пройшов, отримав свідоцтво й думаю: ну, мало того, що ти це зміг, а ще – Боже, скільки користі я тепер зможу принести своїй країні, своїм Збройним Силам з новими знаннями, з новими вміннями.

- Яку спеціальність ви там опанували?

- Я опанував спеціальність командир відділення легкої піхоти.

- Що для вас виявилося найскладнішим під час навчання?

- Вимушені були там спілкуватися не між собою, а з інструкторами російською мовою, тому що інструктори володіли англійською й російською. Але з наших англійську далеко не всі добре розуміють, я в тому числі. Доводилося спілкуватися російською ще й тому, що, як я розумію, інструктори, а вони переважно всі не дуже добре володіли російською, намагалися підвищити свій рівень володіння цією мовою, тому що Росія для них – потенційний ворог. Може, навіть не потенційний, просто ж вони ще не беруть безпосередню участь у бойових діях. Але навіть у ті моменти, коли ми пропонували інструктору чи перейти на англійську, чи допомогти якось там в адаптації матеріалу, він казав: «Ні, ні, давайте я сам, мені треба вчити мову також».

- Наскільки, на вашу думку, важлива присутність публічних людей у Збройних Силах України?

- Публічні люди в Збройних Силах України важливі так само, як всі інші люди.

Проте присутність саме публічних людей у ЗСУ має кілька аспектів. Для когось це просто приклад для наслідування. Для людей, які ще вагаються, чи зголошуватися до лав Збройних Сил України, чи ні, – додатковий фактор мотивації вступити в лави ЗСУ. Для тих, хто вже перебуває в ЗСУ, вони бачать, що ЗСУ – це не армія якоїсь частини українського народу, а армія всього народу.

У кожному підрозділі можна знайти людей різних професій. Якщо взяти наш підрозділ, то в нас є і колишні, й діючі депутати, і державні чиновники, і бізнесмени. Є керівники великих підприємств, є люди різних спеціальностей, напрямків, рівня, матеріальне забезпечення… Тобто, коли ти серед цих людей ще й бачиш людину публічну, тобі це допомагає переконатися в тому, що ЗСУ – для всіх. Це частина всього українського народу, а не, скажімо, якоїсь найменш захищеної частини українського народу.


 - Що за цей рік вас найбільше вразило в Збройних Силах України?

- Найбільше вражає те, наскільки при всіх внутрішніх проблемах, недоліках, некомпетентності багатьох людей, застарілості процесів і процедур і так далі, ми все ж таки виявляємося доволі прогресивною та ефективною структурою. Мені здається, що Збройні Сили України використовують лише невеличку частину свого наявного потенціалу. І от мені, з одного боку, дивно, як, використовуючи таку невеличку частину свого потенціалу, ми все таки виявляємося ефективними з одного боку, а з іншого боку – рано чи пізно ці недоліки мусять бути викоріненими. Це питання майбутнього і Збройних Сил України, і держави.

І я бачу, що процеси з викорінення всіх цих негативних явищ і внутрішніх проблем відбуваються. Та й рано чи пізно ми цього всього позбудемося. От мені просто страшно уявити, якою силою ми станемо, коли це все буде виправлено на краще.

- Яку пораду ви б могли дати цивільним людям у тилу?

- Війна сама по собі не закінчиться. Її можемо закінчити тільки ми, і ми її можемо закінчити не переговорами, не проханнями про мир, не закликами до миру, а тільки перемогою, перемогою однозначною й остаточною, незаперечною.

Тільки перемога може бути фактором миру. І якщо ми хочемо миру, – маємо прагнути перемоги, а ця перемога сама по собі не станеться. Збройні Сили України без підтримки народу, без активного резерву не здатні отримати цю перемогу.

Розповім одну історію. Мій товариш, який пішов добровольцем у Збройні Сили України на самому початку повномасштабного вторгнення, переповідає мені такий діалог: «Ти уявляєш, там нашому спільному знайомому на блок-пості вручили повістку. Як так можна?». Я такий: «Ну, типу, а що тут такого? Ми всі громадяни України. У нас біда, у нас війна, нам треба Україну захищати. Це не трагедія, це почесно – отримати повістку, значить, ти маєш можливість стати частиною Збройних Сил України і захищати свою Батьківщину». - «Але ця людина не хоче йти».

Ну, добре, не хоче, але мусить. Або ти громадянин цієї країни і ти за цю країну борешся. Або просто переглянь своє ставлення до громадянства – і відмовся від нього. Знайди якийсь там інструмент стати частиною якоїсь іншої країни, тоді, можливо, до тебе не буде запитань. Але чому громадяни інших країн мають приїжджати і воювати за нас, тому що розуміють, що питання тут – не тільки навіть виживання нашої країни. Це взагалі небезпека для всього світу. Це імперія зла, це корінь багатьох проблем, які існують у світі вже багато-багато століть. От чому й ти…

Чому одні мають це робити, а інші не повинні це робити? Чому люди, які уже більше року в Збройних Силах України, не можуть мати навіть надію на те, що знайдеться достатня кількість людей, які прийдуть їм на зміну, коли просто прийде вже там моральне, фізичне виснаження. Усі хочуть ротації, усі хочуть відпочинку, усі хочуть у цивільне життя.

Я не заперечую право кожної людини жити там повноцінним життям, працювати, займатися улюбленою справою, розважатися, відпочивати. У жодному разі не заперечую це право, але ніколи не можна розслаблятися настільки, щоби забути про те, що триває війна, і вона не закінчиться, поки ми не переможемо. І оце важливо.

- Як має звучати справжня українська музика?

- Давайте почнемо з другого. Сучасна українська музика має виглядати максимально різноманітно. Чим більше різних стилів, напрямків, форм, змістів української музики, українських пісень буде існувати – тим краще.