Уродженка села В’язівне Валентина Зусько (дівоче Хомич) досліджує і вивчає історію вишивок, творить на полотні щось неповторне, особливе, розмаїте. Кожна її робота – то справжнє надбання.

Уміння вишивати у дівчини зародилося ще у шкільні роки. Однак часто-густо це захоплення Валентина Зусько полишала. Бувало, що не вишивала й роками. Та все змінилося після початку повномасштабної війни. Адже тоді основна робота зупинилася взагалі, тож часу присвятити себе рукоділлю стало чимало. Події в Україні спонукали нашу землячку вишити сорочку до Дня Перемоги, - пише газета «Нове життя».

«Символічно я обрала червоні й чорні тони. На той момент ще лише вишивку хрестиком практикувала. Підібрала схеми брокарівських узорів. Основним рішенням було те, що крій сорочки робила «уставковий із ласткою», тобто старовинний. І я її вишила. Тканину обрала з дуже дрібним кантом, тому вишивала по канві. Весь процес зайняв рівно три місяці. Зшивала сорочку вручну голкою», – розповідає майстриня.

Після цієї клопіткої праці жінка зробила для себе висновок, що хрестиком і «брокар» не вишиватиме більше ніколи. То все-таки не її стиль, і ту сорочку вона одягнула один раз, а на жаданий День Перемоги вишила вже іншу.

Валентина Зусько не просто вишиває, а й паралельно досліджує роботи майстрів, колекціонерів, архіви музеїв, де постійно черпає для себе нові знання про рукодільні роботи. Й про це тепер може давати лекції.

«Я хочу, щоб люди зрозуміли: хрестик – це допоміжний елемент у вишивці. Масово вишивка перейшла на хрестик після брокарівського мила. У нас на Волині найстаріші сорочки – ткані та в техніці «занизування». Потім прийшов хрестик. Різні види гладі стали поширеніші, коли з’явилося фабричне полотно», – ділиться своїми дослідженнями Валентина Зусько.

Тож у рукоділлі вона присвятила себе саме техніці «гладь». Має ж талант до малювання. Як пригадує, у початкових класах на урок малювання принесла виконане домашнє завдання.


«І мені не повірили, що я його намалювала сама. То був тигр. Згодом у Любешові ходила на гурток малювання. Там зрозуміла, що присвячувати своє життя пензлям я точно не хочу, але певні уміння отримала. З того часу ніколи не малювала, допоки не дізналася, що в моєї баби є збережений вишитий гладдю весільний костюм. Схеми нема – значить, намалюю. Вишити копію сорочки ідея виникла одразу», – ділиться майстриня.

Коли вперше побачила весільне вбрання своєї бабусі, вона, зізнається, була в естетичному захваті. На той момент ще гладдю не вишивала жодного разу. Але взяла сорочку в руки, роздивилася, відкрила кілька книг (має велику збірку різноманітної літератури з рукоділля), зробила перший ескіз на тканині.

«Прошила сантиметрів із два й одразу почала вишивати сорочку. Так, як мені ніхто не розказав деталей і на що звертати увагу, все розуміла в процесі. Ескіз малюнку під різні техніки гладі також має бути різним. Важливе значення має і тканина. Тобто якщо для двосторонньої гладі стібок повинен бути до 0,7 см, то для гладі в прикріп може бути й 2 чи 3 см. Тому малюнок інший», – охоче ділиться тонкощами процесу пані Валентина.

Із-поміж усіх її авторських робіт сакральне місце займає саме копія весільного вбрання бабусі Анастасії Михайлівни із Лобни. Вона неабиякою вишивальницею колись була. Однак з усіх її рукодільних виробів зберігся лише цей костюм.

«Колись стара хата, де вона жила, горіла. Баба встигла витягти той наряд і дуже берегла. Навіть ніхто з сім’ї не знав, що він існує. Особисто я лише у 2022 році дізналася про нього, розказала тітка і передала мені. Також збереглася світлина бабусі з весілля, де вона в костюмі. З оригіналом сорочки я прийшла в магазин підібрати нитки і там зустріла Людмилу Климчук (голову організації «Творча спілка реконструкторів традиційних народних промислів»). То була дуже значуща для мене зустріч. Після того я возила костюм до неї в студію для експертизи і фотосесії. Потім звернулася в Музей І. Гончара, щоб ще і його працівники оцінили бабин костюм (а четвертою річчю є ще спідниця). Там отримала відповідь: «Це неймовірно! Цей стрій має високу історичну і мистецьку цінність». Поспілкувалась із родиною й вирішили: костюм передаємо в цей музей. Але поки баба жива, одяг лишається в родині», – розповідає історію бабусиного весільного вбрання Валентина Зусько.


Вишиває наша землячка не для себе. Зазвичай має індивідуальні замовлення. Наприклад, остання робота – ескіз весільного рушника.

«Його розробляла на основі проданого за кордон рушника, який знищив один іспанський бренд (порізав і зробив жилетку) для дівчини, котра встигла евакуюватись із Маріуполя. Дуже було тяжко читати її повідомлення про адресу доставки, яку вона чомусь довго відправляла. А звучало це так: «Перепрошую, що довго реагувала, вирішуємо, де далі жити. Весь рік тиняємось по країні…» Посередині малюнку рушника було гніздечко, а зверху на гілках сиділи два птахи», – каже рукодільниця.

У роботі дуже важливим є підбір матеріалів. Майстриня переконана, ще це мають бути найкращі та найдорожчі від перевірених фірм. І при їхньому виборі варто керуватися принципом: як вишита сорочка виглядатиме через 100 років.

Окрім вишитих робіт, на замовлення малює й ескізи для вишивання гладдю. Інколи придумує їх сама, деякі перемальовує з історичних речей. У більшості ж ідеї для вишивок підшуковує в інтернеті. Свою увагу Валентина Зусько зосереджує саме на речах із рідної Любешівщини.

«Маю збережених до 50 робіт, на які хочу розробити схеми. Зазвичай це соціальні мережі перекупників. Дуже болить, що вони розділяють костюми на продаж. Хустка, фартух і сорочка зазвичай, спостерігаю, викупляється різними людьми. Часто за кордон. Дякую, що хоч підписують регіон. Хоча за цей рік досліджень я навіть уже візуально розумію, що річ наша – з рідної Любешівщини», – каже пані Валентина.

Загалом жінка вважає, що нам, українцям, варто дбайливо ставитися до рукодільної спадщини. Адже кожна старовинна річ – це історія. Це – життя. Тому вона, як мисткиня, вкрай не розуміє, коли люди перешивають, ріжуть чи продають перекупникам старовинні сорочки, спідниці, фартухи тощо.

«Їхня історія і пам’ять для майбутніх поколінь має величезну історичну цінність. Якщо хтось має старовинні речі, віддавайте їх у музеї, якщо не можете зберігати. Не перепродуйте за дріб’язок. Дуже хочеться, щоб наші люди були свідомими. Не так давно запрацював проєкт «Спільний спадок» у співпраці з Музеєм Івана Гончара (Інстаграм @spilnyi.spadok). Вони викуповують цінні речі, якщо ви безкоштовно не хочете їх надати в музей. Також якщо хто хоче стати їх меценатом, як і я, – долучайтесь до їхньої сторінки. Ми повинні зберегти народну спадщину», – переконана рукодільниця.

Вишивка для Валентини Зусько – не просто захоплення. Це – нестримне бажання відроджувати народні любешівські мотиви на полотні. Бо, переконана наша землячка, варто берегти традицію вишивати, як це споконвіку робили наші бабусі й прабабусі. І якщо з покоління в покоління голку з нитками підхоплюватимуть внучата, справа житиме і, найголовніше, нитка не обірветься.