Свободівець, сокілець Максим Новицький, який нині боронить Україну на Донеччині, – родом з Волині.Народився і виріс у Ковелі. Життя складалося так, що жив і у Києві, і в Луцьку, і навіть трішки у Львові. Проте найбільше, зізнається, любить свій рідний край.

Максимові 34. Націоналістичний світогляд у захисника почав формуватися в юні роки, - історію бійця розповідають на фейсбук-сторінці тижневика ВО "Свобода".

«Я дуже любив історію і вивчав її поза шкільною програмою, через що, до речі, склалися гарні стосунки з місцевими міськими бібліотеками. Також з дитинства слухав повстанські пісні, які співала моя бабуся - вона повернулася на рідну Волинь зі сибірського заслання…».

В далекому тепер 2013 році, коли жив у Києві, Максим познайомився зі свободівцями, почав ходити на їхні акції – спершу як прихильник. Згодом друг Іван Косенко (Скорик) запросив долучитися до сокільського руху. У 2016 Максим став сокільцем, а повернувшись на рідну Волинь, разом з друзями заснував та очолив осередок «Соколу». До повномасштабного вторгнення працював ландшафтним дизайнером. Цікаво, що його шефом був багаторічний свободівець Андрій Сіховський – він зараз також у війську.

Нам вдалося зв’язатися з Максимом Новицьким та поставити кілька запитань. Говоримо традиційно – про цю війну та життя.

- Які Ваші плани, мрії перервало повномасштабне вторгнення?

«Планів було дуже багато. Хотів попрацювати в Нідерландах - вже мав на руках документи на роботу за кордоном. Також мріяв провести літо зі своєю донькою - це була велика мрія на двох. Ще планував організувати сокільський табір, долучитися до організації дитячих таборів ПЦУ. А ще вирішив подати документи на магістратуру. На щастя, з навчанням все вдалося, не дивлячи на те, що я у війську, - в університеті пішли назустріч і прийняли документи дистанційно. Щодо решти планів – їх перервала війна».



- Ви всіх цих нинішніх подій чекали?

«Як і кожен сокілець, я готувався до великої війни. Як і кожен націоналіст, розумів, що вона буде. Розумів ще зі шкільних років - про це говорили ветерани УПА, з якими я спілкувався. Правда, я не міг уявити масштаби того, що сталося, і всієї трагедії цих подій…

До речі, і на таборах, і під час заходів у навчальних закладах ми з побратимами не раз про це попереджали. Пригадую, з яким подивом дивилися на нас вчителі шкіл, викладачі вишів та коледжів. Пам’ятаю, як з мене, а також побратимів Василя Мазурика, Андрія Полячука (свободівці з Турійська) на Вовчаку (музей і таборова волинська база) - сміялися місцеві чиновники. Шепотілися поза нашими спинами, що ми нібито граємось в ігри. Проте після 24 лютого минулого року їхня іронія розтанула – як торішній сніг.

Так, націоналісти повсякчас попереджували суспільство про небезпеку, однак… Як свого часу казав Микола Міхновський, "Біда українців у відсутності націоналізму серед широкого загалу"».

- Як особисто для Вас почалася війна?

«Пам'ятаю як зараз: про війну мені повідомила донька. Сказала: тату, ти головне не хвилюйся, збери документи і речі, почалася війна. Це було мило та водночас тривожно. Тактичний рюкзак з усім необхідним вже стояв напоготові. Тому разом з другом та сокільцем Олегом Козюком (нині він у складі 78 ДШВ) поїхали в аптеку зібрати для рідних необхідне, та у військовий магазин - добрати речі для себе…

Для не стояло питання - долучитись до війська чи ні. Розуміли, що без націоналістів війну не виграти. Обрав для себе 7 центр ССО ДУК, тепер це 67 ОМБр ДУК. тут зі мною ще шість сокільців. також сокільці і свободівці є в кожному з батальйонів цієї частини».

- Ви зараз на Донеччині, здається в Бахмуті. Як там?

«Так, зараз я справді в Донецькій області. Артилерист, командир артилерійського розрахунку. Щодо Бахмуту, то по самому місту ми не працювали, а сприяли тому, щоб допомогти нашим прорвати ряди ворога чи відтягнути сили в сторону. Проте ворог буквально зациклився на Бахмуті і не рахував своїх втрат.

Також я не згодний з тим, що Бахмут - це фортеця.

Фортеця - це наші військові піхотинці, спецпризначенці, прикордонники, що тримали це місто. Вони – справжні титани та кіборги. І саме їм - велика шана. Бо тут був жахливий коловорот битви, лицарства та, на жаль, героїчних втрат. Тут отримав важке поранення наш славний сокілець 93 бригади Тарас Байдала. Битва за Бахмут увійде в історію. Завдяки нашим воїнам, що бились і трималися до останнього».


- Що для Вас найважче в цій війні?

«Найважче - це втрачати друзів. Особливо коли це люди високого духу, котрі були щирими, ідейними, котрі могли багато дати нашій нації та державі. Дуже важко стояли на їх могилах і усвідомлювати, що вже не почуєш їх голоси…»

- А що допомагає триматися?

«Сили додає помста за друзів, краса рідної землі, також наші рідні, за яких б'ємось. А ще герої минулих років, туга за рідним краєм і віра в те, що маємо перемогти зовнішнього ворога, щоб зламати хребет внутрішньому…»

- Читала, що якось Ви разом з побратимами-артилеристами два дні без зупину били ворога. Таке часто трапляється?

«У нас був інтенсивний бій протягом 23 годин, а до цього ще майже добу – артпідготовка. З ніг падали усі, проте нам потрібно було за будь-яку ціну прикрити нашу піхоту. Ворога наклали сотнями, бій був величним. І хоч ворог (а це були вагнери) змусив відступити, проте навіть ніде не згадував про це, бо його втрати були колосальні. А за певний час ми повернули наші позиції, і в деяких місцях навіть просунулися вперед.

Зараз на нашому напрямку інтенсивність боїв дещо стихла, проте все залежить від завдань, котрі ставить командування. Ми всі в очікуванні контрнаступу і можливості вбити більше ворога і пройти якнайдалі, звільняючи рідну землю».

- Війна Вас змінила?

«Без сумніву, війна змінює будь-кого, хто до неї хоч якось причетний. А особливо воїнів, що беруть участь в боях. Відчуваю, що змінився як ззовні, так і всередині. По-іншому дивлюся на життя і смерть, на світ довкола, на соціум, в якому, на жаль, є багато таких, кому байдуже. …На націю, в якій все ще є ті, котрі так і не бажають себе ідентифікувати…

Відчуваю, що після Перемоги наша країна ще повинна буде пройти велику реабілітацію».

- Що буде в основі нашої Перемоги?

«Буде наш дух, наша ідея, наша мотивація, наш професіоналізм і те, як швидко ми вміємо вчитися новій західній техніці і підлаштовувати її під свою реальність. Звісно, нам ще є куди рухатися, вдосконалюватись, нам потрібно більше зброї, яку ми гарно освоїли і вміємо чудово застосовувати, більше тиску наших партнерів на москву.

Нам би знадобилася більша підтримка нації, як в мобілізаційному плані, так і в міцності стосунків. Потрібні правильні кроки від влади. Хочеться бачити, що в тилу йдуть позитивні зміни на краще і країну чекає щасливе майбутнє, а не хаос і руїна після перемоги».

- 13 травня у Вас було день народження. Які вітання були найдорожчі?

«Справді, я народився 13 травня. Минулого року саме у цей день склав присягу ЗСУ. Цього року з самого ранку заступав на зміну. Але хлопці таки влаштували сюрприз і подарунки. Вітань було дуже багато, і кожне дороге серцю. На жаль, у фб я в бані через фанатів упц мп та ще декому. Тому не всім міг подякувати. Відсвяткував пострілами гармати, і головне влучними.

А ще я радий, що всі мої хлопці живі, хоча дехто і в госпіталі. Що живі і здорові мої рідні - це теж маю за найкращий подарунок.

Війна - це коловорот лицарства, смерті та врятованих життів. Вірю в нашу швидку Перемогу!».