Сергій Ліштван із Бірок Камінь-Каширського району рятує українських бійців на Донеччині з липня 2021 року. Адже працює військовим хірургом і увесь цей час перебуває у найгарячіших фронтових точках, де щодня надає кваліфіковану допомогу десяткам, а то й сотням захисникам.

Про це пише Нове життя.

Обрати професію лікаря Сергій Сергійович мріяв із дитинства. Тож після закінчення школи вступив до Буковинського державного медичного університету. Там і здобув спеціальність хірурга. А як тільки з’явилася можливість, паралельно вступив і на військову кафедру, навіть, попри те, що то було платно.

Коли ж диплом кваліфікованого фахівця вже був на руках, наш земляк вирішив продовжити навчання. Тож вступив до військово-медичної академії у м. Київ.

«Мама, звісно, такий мій вибір сприйняла неоднозначно. Точніше спочатку взагалі була проти. І це зрозуміло: вона ж – мама, переживала. А ось тато відразу мене підтримав, бо знав, що я від свого не відступлюся», – пригадує Сергій Сергійович.

І недаремно тривожилося неньчине серце. Адже як тільки навчання було позаду, за розподілом випускник військово-медичної академії Ліштван потрапив у військовий госпіталь у Павлограді. Так із того часу, липня 2021 року, бірківчанин і перебуває на Сході, періодично перебазовуючись у різні населені пункти, де потрібно надавати медичну допомогу українським бійцям.

Звістка про повномасштабне вторгнення росії застала нашого земляка теж недалеко від фронтового пекла – у Часовому Яру, що у Бахмутському районі. Відтоді почалася інша сторінка у його трудовій біографії – насичена щоденною боротьбою за життя захисників.

«Якщо раніше до нас поступали 1-2 поранених, то після 24 лютого уже могло бути і кілька десятків чоловік у день», – розповідає гіркі реалії служби військовий хірург.

Він із точністю називає дати своєї ротації за цей рік. Лиман. Дружківка. Бахмут. Павлоград. І так по кілька разів передислокації то в одне, то в інше місто.

«Адже у військовій медицині немає поняття «хочу». Куди потрібно, туди ми їдемо. Бо ж рятувати хлопців треба щомиті…» – лаконічно зазначає Сергій Сергійович.

У середині березня наш земляк нарешті отримав довгоочікувану відпустку та зміг хоча би трохи побути в рідних Бірках. До того ж приїхав додому з дуже хорошої нагоди – на хрестини до донечки Єви, котра народилася 3 лютого. Таке щастя подарувала йому кохана Олена, котра, до слова, родом із Донеччини та яка є військовою медсестрою. Тож на службі і знайшов Сергій Ліштван свою долю. Разом працювали, надавали медичну допомогу українським військовим. До того ж жінка, навіть будучи вагітною, перебувала в Бахмуті. Коли ж прийшла пора народжувати, Сергій Сергійович відправив дружину до своїх батьків, так як її дім на Донеччині знаходиться фактично біля лінії фронту.

«Ото жартую, що вийшла заміж за бандерівця, ще й привіз на Полісся, до бандерівців», – посміхаючись каже бірківчанин. Хоча відразу ж серйозно зазначає, що його Оленка вже звикла у селі, їй тут подобається і точно ніхто її не ображає.

Ось тільки натішитися перебуванням удома, з найріднішими Сергій Ліштван не мав багато часу. Адже після кількаденної відпустки знову відправився на Схід, у військовий медичний госпіталь, аби рятувати наших захисників.

«Пам’ятаю, перших поранених я оперував через три дні після того, як почав працювати у госпіталі. Але тоді все-таки були, я б сказав, легші травми. А ось уже в період повномасштабної війни трапляються дуже тяжкі. На жаль, інколи є випадки, коли і не вдається врятувати життя бійців…» – притишеним голосом каже військовий хірург.

За цей весь період бірківчанину багато що перебачив і пережив. Адже часто, як зізнається, стоїть перед вибором: поспати чи поїсти. І тоді завжди вибираєш сон, аби хоч на трошки відігнати втому. Бо ж траплялося, що за дві доби доводилося спати лише півтори години. А ще при кожній нагоді Сергій Сергійович намагається зателефонувати чи бодай відправити «смайлик» рідним, котрі, звісно, неабияк хвилюються та чекають наступної зустрічі із сином і коханим. Він же твердо вірить: вона буде скоро – як і перемога України. Адже бачить, як оптимістично налаштовані та вмотивовані наші захисники якнайшвидше вигнати російського окупанта з рідних земель.

Наталія Муха