У Клітицьку 23 липня з усіма військовими почестями попрощалися із 25-річним односельчанином – бійцем 14-ої окремої механізованої бригади Муцом Богданом Станіславовичем, який поліг при виконанні бойового завдання на Харківщині.

Про нього пише Полісся.

Селяни розповідають, що ще за три дні до трагедії над селом кілька діб знервовано кружляли журавлі і тужливо, як ніколи, курликали, насторожуючи місцевих жителів неординарним «танцем» про щось неладне. А згодом на малій батьківщині сповістили вже офіційно – 20 липня на фронті обірвалося життя молодого краянина-військовослужбовця.

Шлюб батьків Богдана дав тріщину, коли хлопець ще навіть не ходив до школи. Обставини так склалися, що хлопчик залишився проживати з татом та дядьком Миколою. Допомагали також, поки не відійшли у вічність, бабуся з дідусем. Молодша ж сестричка залишила родинний дім разом з мамою. Відтоді доля не раз образила й побила несправедливістю Богдана… Не раз його дитяча сльоза задурманювала йому голову та безпорадним гнівом осідала на серці. Бракувало дитині материнського крила, не було у нього багато чого, що мали його однолітки. Хоча з ненькою радо підтримував зв’язок й цінував кожну хвилину телефонного спілкування з нею, любив її. Щоразу розквітав щирістю при прояві небайдужості до нього від сторонніх. У цих людях найчастіше й шукав розраду та промінь світла. Тітка Марія із Яловацька була для нього головним рятівним кругом, другою мамою. Вона ж і смаколиком якимось пригостить, і подбає про чистоту в холостяцькій домівці. Вона ж і проводжала його на війну. Та недовго довелося йому воювати: пішов на службу в травні 2023-го, а через два місяці його внаслідок ворожих обстрілів не стало…

Ще однією спорідненою наставницею для Богдана у юні роки була класна керівниця Галина Іванівна Шиліпук.

— Вела їх із 6 класу, усіх було шістнадцятеро. Не раз доводилось топтати стежку навпростець від школи до Богданової хати: як не двічі, то хоч раз у тиждень навідувалась до їхнього обійстя. Адже хлопчина потребував, насамперед, моральної підтримки. Хотілося обігріти його спустошену душу. Ніколи не забуду ті його великі кришталеві очі, якими часто шукав у мене доброго слова та поради. Він дуже тепло реагував на проявлену до нього любов. Понад усе хотів родинного затишку. Терниста життєва дорога спонукала змалку вчитися бути самодостатнім, намагався будь-де заробити копійчину – збирав ягоди, їздив працювати на плантації та лісові ділянки, допомагав людям по господарству. Тішився, коли вдавалося придбати щось омріяне за свій труд. Його найтепліший спогад дитинства, про який мені розказував, – поїздка до дідуся в Нові Червища, де вони разом ходили рибалити. Уже підлітком став більш замкнутий, дещо віддалився.

Три дні жалібно й тужно курликали журавлі над селом. Напевне, передчували і віщували трагедію. Тепер душа Богдана відлетіла у небеса. Хай її зігріває там сонце та наша молитва, – зі щемливою сльозою каже про свого вихованця найрідніша йому вчителька.

Похорон, 23 липня. Рівно 5 років тому тут поховали й дядька, з яким проживав хлопець. У хаті віднині лишився сам на сам тато Станіслав. Тепер, нарешті, до Богдана прийшли всі: і ті, хто знав його добре, і ті, хто ніколи раніше не зустрічав. Шкода, що тільки на кладовище. Усі віддають йому шану, жаліють, що таким молодим відійшов у засвіти, навіть не встиг одружитися, відчувають провину, що десь-колись не підтримали, не направили у темну годину. А найголовніше — стоять біля домовини ненька та рідна сестричка. Та вже не обіймуть його. Якби ж він бачив, скільком людям у цей день він був небайдужий! Якби ж знав, скільки жителів району вийшли на центральні вулиці населених пунктів, де проїжджав траурний кортеж, йому вклонитися.

Іванна ГАЙДУЧИК