Подружжя Бойчуків з села Лобачівка на Волині разом уже 30 років. Якби не війна, на перлинне весілля з’їхалась би велика родина, а так… Не до веселощів, коли на фронті гинуть українці.

Про це пише газета Волинь.

На подвір’ї подружжя Бойчуків у Лобачівці Берестечківської територіальної громади Луцького району гарно, як у віночку. Посеред нього – зелений трав'яний килим, викошений господарем, наче під лінійку, а біля ошатного ганку очей не відвести від троянд. Дивовижно гарні квіти схожі на життєрадісну вдачу господині. Під сонечком на штахетах у день нашого приїзду «провітрювався» великий квітчастий «колишній» килим, вишитий старшою берегинею обійстя Ларисою Володимирівною, а з літньої кухні тягнувся сільською вулицею апетитний запах чебуреків.

Їм судилося бути ще й артистами на одній сцені

– Якби не війна, на наше з Толиком перлинне весілля з’їхалась би велика родина, а так… Не до веселощів, коли на фронті гинуть українці, але про те, як жили з чоловіком 30 літ, 24 липня цьогоріч згадаємо з любов’ю, – ділиться сокровенним Зоряна Дмитрівна у своєму домашньому раю напередодні знакової сімейної події.

Її щирістю авторка цієї публікації насолоджувалася вже на перших репетиціях славнозвісного Лобачівського театру, який у 2012 році створив із односельчан провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка народний артист України Петро Панчук. Приїжджаючи у відпустки в рідне село, зірковий актор п’ять літечок поспіль режисерував спектаклі відомих драматургів. Зоряна Бойчук, не вагаючись, теж долучилася до театралів-аматорів, про яких Петро Фадейович казав власними афоризмами: «Актор повинен мати чисту душу» й «Впливати на людей любов’ю».

– Чи ж не ревнує чоловік, чи не сердиться, що приходите з клубу додому опівночі? – питала я пані Зоряну, вчительку початкових класів і тоді заступницю директора Лобачівської ЗОШ І–ІІІ ступенів з навчально-виховної роботи. Як і всі новоспечені сільські актори, вона розривалася між хатніми, городніми клопотами, школою та репетиціями.

– Та ні, он же він, поки що глядачем терпеливо чекає мене, – усміхаючись, знайомила зі своїм Толиком. А невдовзі Анатолій Бойчук грав роль Мотла в п’єсі «Тев’є-молочник». Мовляв, і додому прийдуть разом, і цінують обоє, що в долі далеко не кожного подружжя стаються такі хліборобсько-театральні будні й свята (із цієї виставою разом виступали навіть на столичній сцені театру Франка). Бойчуки кажуть, що все з радістю прожили б знову, якби можна було повернути їхню першу зустріч у 1993-му.

Не встояв перед запальною вдачею й... червоною спідницею

Їм судилося познайомитися в Луцьку новорічної ночі, і те казкове свято подарувало їм найгарніше зі своїх див – кохання з першого погляду.

Зоряні було 20. Вона працювала директоркою початкової школи в сусідньому з Лобачівкою селі Новий Зборишів. 23-річний Анатолій родом із села Оконськ, що на Маневиччині, був контролером на підприємстві «Комунмаш». На спільну вечірку їх запросили друзі. Потому він провів її на автобусну зупинку, телефонував день у день, призначав побачення. 15 травня закохані заручилися, а 24 липня 1993 року на рушничкові щастя перед Богом і людьми дали обітницю шанувати одне одного в радості і в горі. Відтоді не зраджували їй. Інакше не могло бути, якщо знати, що:

– Протягом тридцяти літ він не дав жодного приводу, щоб я сумнівалася в його надійності, вродженій шляхетності, в бажанні щохвилини дарувати мені відчуття спокою. Сварилися «по-великому», може, тричі, та й то, певне, через мій, як кажуть, довгий жіночий язичок. Мій чоловік усе робить з любов’ю, навіть траву косить якось так гарно, що хочеться дивитися – не надивитися, – дякує коханому за людяність дружина.

Мій чоловік усе робить з любов’ю, навіть траву косить якось так гарно, що хочеться дивитися – не надивитися.

– Тридцять років тому вона запала мені в душу своїм серцем із перцем і водночас неймовірною добротою та щирістю співрозмовниці, з якою я протягом трьох десятиліть не можу наговоритися. А яка в неї була гарна червона спідниця й блискуча блуза, як ми знайомилася! Така ефектна красуня, звісно, мала стати моєю дружиною, – гонорово каже щасливий чоловік. Анатолій працює водієм у Горохівському відділенні Укрпошти й саме призупинився біля дому, побачивши в дворі гостей.

А найдорожчі скарби – то сини

Романові Бойчуку вже 29. Після закінчення Луцького національного технічного університету він знайшов собі роботу до душі в одному із супермаркетів обласного центру, де живе разом із дружиною Вікторією. 22-літній Орест Бойчук навчався у Волинському фаховому коледжі Національного університету харчових технологій, живе й працює у Львові. Три роки тому він потрапив у лікарню з двосторонньою пневмонією. Хвороба виявилася настільки підступною, що три місяці міцний юнак був на межі життя і смерті.

– Я нічого й нікого не бачила від горя, лише розуміла, що біля мене є Толик. Усі дні й ночі тих жахливих трьох місяців ми нерозлучно були під дверима реанімації, терапевтичного відділення Волинської обласної лікарні. Якби не його терпіння і підтримка, навряд чи витримало б материнське серце це випробування, – знає ціну подарованого Богом жіночого щастя героїня цієї публікації.

А ще в хаті Бойчуків немає кімнати, в якій би не було вишиванок. Полотно з дитинства мережить хрестиком 84-річна матуся Зоряни Дмитрівни, вчителька-пенсіонерка Лариса Семко. Пані Зоряна теж не втомлюється вишивати дивовижно гарні візерунки до пізньої нічки на рушниках, сорочках, блузах, серветках, скатертинах. Їх роздаровує на радість рідним, друзям й віднедавна мріє про кімнату для них у своїй оселі. У цій світлиці на чільному місці красуватиметься неньчин килим, справжніми перлами – її вишиванки – символи миру й злагоди воістину української родини.