Степан Кошель — давно добре відома персона для Камінь-Каширщини. Історії про нього неодноразово з’являлися в ЗМІ.

Люди знають його як активного ТікТок-блогера, гітариста, барда, батька-одинака, майстра та винахідливого господаря. Нині ж він за кордоном пропагує українські національні цінності, вчить іноземців наших народних пісень та став для них модернізованим прототипом Степана Бандери, - пише газета «Полісся».

Відмовився вивчати російську мову, за що отримав «двійку»

Бандерою його «охрестили» ще в школі. Тоді кожен підліток мав якесь псевдо: як не Вареник, то Герой. Спочатку сердився через це, а пізніше – гордився. Якось він вирішив, що треба відповідати статусу того націоналіста, з яким його асоціюють. Тож перечитав у місцевих бібліотеках усю патріотичну та історичну літературу.


А згодом він, відмінник, відмовився вивчати російську мову, за що отримав «двійку». То забороненого тоді тризуба вишиє на шапці, то обклеїть дипломат жовто-блакитним папером. Так поступово образ борця за українство закріпився за ним і в дорослому житті. У молоді роки, виявляється, Бандера таки побував у Москві, але наш, малоглушанський: влившись у місцевий гурт рокерів, виконував пісні Цоя. Вдруге побував там вже з синами в родичів, їхнє «Слава Україні!» чули в кожному закутку російських закладів, популярних серед туристів. А коли ж подався у тік-токерство, то слава про сучасного волинського Бандеру розійшлася далеко за межі рідного села. І навіть у Чехії, де він зараз перебуває, іноземці та українські емігранти звертаються до нього «Бандера!».

У перші дні повномасштабної війни пан Степан на прохання військовослужбовиці вивіз із зони бойових дій її двох малолітніх дітей та доправив їх в Данію, де залишив із бабусею. Сам же там довго не затримувався – менталітет надто відмінний від нашого. Натомість подався зі старшим 17-річним сином на заробітки в більш близьку по духу слов’янам Чехію, в місто Хомутов. Молодший же син чекає на них вдома в Україні.


Росіяни сидять надто тихо й не афішують своє громадянство

Нині Степан Кошель офіційно працевлаштувався за кордоном: реставрує у курортному місті Тепліце залізничний вокзал. Тож тема його ТікТок-роликів зараз напряму стосується виконання робіт на найбільшому такому в Європі транспортному вузлі. Його аудиторія поповнилася іноземцями, з якими часом виходить у прямі ефіри. Спочатку, каже, важкувато було, але мова й спосіб мислення насправді дещо схожі. На його фірмі працівники-чехи співчутливо ставляться до війни в нашій державі і навіть організовують регулярні гуманітарні вантажі в Україну. Бус благодійної місії спеціально розфарбували у державну символіку двох наших країн.


«Працюємо по 11 годин, а ще дві – на доїзд до роботи. Загалом 13 годин на ногах щоденно, окрім неділі. На будовах зустрічаю українців переважно із Закарпаття, є й з Одеси, Чугуєва. Але геть всі планують підзаробити і вертатися відбудовувати свою країну, зараз допомагають знайомим придбати певні речі на фронт. Щодо росіян, то якщо вони і є там, то сидять надто тихо й не афішують своє громадянство. Деякі ж іноземці більше переймаються вторгненням рашистів на наші території, ніж самі українці. Один чех навіть побився з бригадою зі сходу України, бо ті спілкувалися російською, яка, з його слів, стала однією з передумов війни. Так навчив їх публічно говорити тільки солов’їною», – пояснив пан Степан.

Чехи охоче підспівують і аплодують українцям

Тож українізація триває й за кордоном. І до цього процесу Степан Кошель сам активно долучається. Є місця, де по вечорах суботи у Хомутові збирається наша діаспора. Там він грає українські народні та сучасні композиції. Публіка замовляє у нього пісні від «Ти ж мене підманула» до хітів Плачу Єремії чи навіть Skofka. Чехи також охоче підспівують й аплодують, хоча ймовірно й половини слів, які повторюють, не розуміють. Написав уже чимало й власних музичних творів на патріотичну та воєнну тематику, один з них нещодавно виконав у прямому включенні Громадського інтерактивного телебачення.


«День починається і закінчується моніторингом телеграм-каналів: що ж робиться на кожному сантиметрі фронтової зони. Чимало друзів та односельчан на передовій, постійно з ними на зв’язку, коли треба помагаю їм «гостинцями»-посилками. Якби не двоє неповнолітніх дітей, про яких хтось мусить піклуватися, то, певно, і я би був серед них. На жаль, уже поліг в бою один із моїх товаришів Михайло Михальчук, у якого в юності було псевдо «Герой», і на фронті він був Героєм. Нещодавно навідувався додому, згодом з усім вернемося в Україну. Підзаробимо копійчину на навчання (бо син хоче вступати у Національний авіаційний університет) – і на рідну землю. Всюди добре, але наш край – це джерело життя для нас. Буде багато роботи з його відбудови», – підсумовує малоглушанський Степан Бандера.

Іванна ГАЙДУЧИК