Батько полеглого Героя  з Нововолинська Тараса Харука в роковини загибелі сина поділився спогадами про нього.

Андрій Харук пригадав день страшної звістки їхній сім’ї та розповів, яким був син-Герой, який віддав життя за Україну, передає Перший. 

«Сьогодні рівно рік без тебе, синку... Пам’ятаю у найменших подробицях той день – 30 серпня 2022 року... Де я був, що робив... І ще не знав, що тебе вже немає... Тільки наступного дня, десь вже по обіді, у дверях з’явились двоє військових... Казати їм вже нічого не треба було – все стало зрозуміло без слів... «Ваш син... вірний військовій присязі... в результаті артилерійського обстрілу...» Очі бачили ці рядки, але мозок їх ще не сприймав. Невже це про нього? Невже це про нашого Тараса? Відчай, сльози, крик... Скорботні клопоти... Прощання...», – пригадує батько Захисника.

Андрій Харук пам’ятає, як у класі сьомому-восьмому, син надивившись «Доктора Хауса», вирішив стати лікарем. Відтоді свого наміру не змінив, хоч батько й намагався переконати його стати істориком:

«Але історію ти любив, і читав про неї багато – наприклад, «Другу світову війну» Черчилля. Авіацією теж не вдалось Тараса надто захопити, хоча наші спільні поїздки в Київ на «Авіасвіт» (а було їх дві, може три) лишились серед моїх найтепліших спогадів. Їздили через Львів – Тарас приїжджав з Нововолинська, і ми мали ще кілька годин до відправлення 92-го потягу. Бродячи одного разу біля головного корпусу політехніки, ми заґапились, і охорона закрила ворота! Мусили через ці ворота перелазити. Приїхавши удосвіта в Київ, снідали на вокзалі і їхали на метро «Академмістечко», звідки йшли спецрейси автобусів до аеродрому Гостомель – тоді ще цілісінького, не зруйнованого і не споганеного окупантами… А там – літаки!

А ще – гітара. От цього захоплення я – каюсь – не розумів і не сприймав. Перші гітари купували у Львові – акустичну в «Трембіті», а електричну, червону – в магазинчику на Словацького. Запам’яталась друга покупка. Я тоді ще працював в політехніці, спеціяльно лишився на суботу. Тарас зранку приїхав до Львова, я його зустрів біля Оперного, і ми пройшлись до магазину. Продавець – тямущий дядько – довго і докладно пояснював Тарасові, як настроювати гітару. І на мій подив – Тарас все схоплював на льоту, вочевидь, готувався серйозно! Коли ще він мав тільки акустичну, просив записати його на якісь курси. Знайшли викладачку, здається, в Палаці школярів. Але я поставив умову – маєш сам піти з нею домовитись про заняття! А Тарас був сором’язливий у стосунках зі сторонніми... Словом, нікуди він не пішов, став повністю самоучкою. Так само формував і свої музичні смаки, захопившись важким металом.

Гітара завжди супроводжувала Тараса. Один майстер зробив йому колонки, за які Тарас заплатив немалі гроші (не пам’ятаю вже, скільки саме), зібрані самим. Навіть купив спеціяльно пластикові написи «Marshall», щоб виглядали як фірмові. А до них – різні електронні примочки, навіть назв яких я не запам’ятав – дісторшн, здається? І грав, вправлявся, вчив акорди...

Коли вступив до медуніверситету, ці колонки помандрували до Львова і, напевно, доставили немало «приємних» хвилин сусідам по нашому гуртожитку. А далі, коли Тарас пішов вчитись до Києва, колонки привезли назад, в Нововолинськ. Опинились вони у коморі... Коли ж наприкінці березня 2022 р. наш гітарист прибув до місця служби у Володимир і став бувати вдома – уся апаратура перекочувала в хату, в зал – кімнату, яку зайняв Тарас. А останню свою музичну покупку – крутий ламповий підсилювач – він зробив вже коли був на фронті. «Новою поштою» підсилювач прийшов в Нововолинськ, я його отримав, привіз додому, а Тарас телефонує: «Тат, ну сфотни його! Пришли фоточку!». На фронт же він взяв спочатку лише губну гармошку – на ній він теж вмів грати. Акустичну гітару відправляли вже потім, «Новою поштою», і це виявилось непросто – надто крихкий предмет. Але гітара разом із запасними струнами благополучно дійшла до Тараса. А повернулась додому вже після його загибелі, разом з іншими речами, які передали його побратими...», – розповів волинянин про свого полеглого сина-Героя.

Тарас був місяць в обороні Києва, потім був достроковий випуск з Військово-медичної академії. Потім – місяць у Володимирі в ППД. І чотири місяці фронтової служби – від третього дня Паски до дня загибелі.

«Телефонні розмови... «Тато оптиміст, з ним легше говорити!». Постійні питання – «Ну що там нового нам дали?». «HIMARSа бачив, на лафеті везли!» - щоправда, потім з’ясували, що то був чеський «Вампір». Фото на тлі трофейної БМП-3. Спів донбаських цвіркунів у телефонній трубці, який, здається, перекрикував твій голос. Передачі на фронт, неодмінно – соняшникове насіння. «Суші в Дружківці можна замовити, а сємочок не знайдеш!». В кожному новому прифронтовому містечку замовляв шаурму.

– Я жартував – записуй враження, потім напишеш кулінарний путівник по шаурмячним Донбасу! Поїздка з хворими у Новомосковськ, де в цивільній лікарні відмовились їх приймати – бо вже після 13-ї. І ти мусив їх своїм коштом в готелі селити... Фото розташувань в стилі «було – стало». Ти завжди облаштовував медпункт за вищим класом. І мав добрячі запаси усілякого добра. Журився, що під час передислокації на Харківщину все не змістилось в машинах. Але одного разу – «мотався по цілому району, шукав ліки...»

– Як, - кажу, - в тебе ж запас? «Так хто ж знав, що на фронті доведеться псоріаз лікувати... Не підрозділ, а геріатричний пансіонат!». Побило санітарного «Богдана», зібрали (дякувати друзям!) на джип – старенький, але добрий, «Черокі» дизель. Пригнали з Італії. Приїдь, синку – забереш! «Та деее, як я тут на два дні залишу – то потім два тижні розхльобуватиму!». З розмов складалось враження, що головна проблема в роботі – аватари. І тільки після загибелі Тараса його друзі й знайомі почали розказувати, якою була його справжня робота, скількох хлопців він витягнув…», – , – поділився спогадам пан Андрій.