Отець Ігор переїхав із Парагваю на Волинь, аби виконати обітницю, яку дав перед іконою Богородиці.

Джинси, кросівки, персикова кофта і синьо-зелені окуляри від сонця – саме так одягається Ігор Андрес Веретка Казмірчук, коли знімає ризи, - пише газета «Твій вибір».

Проте виходити за рамки стереотипів – не вперше для 32-річного чоловіка. Адже він – громадянин Парагваю, який мешкає в Луцьку, на життя заробляє у сфері ІТ, щосуботи править службу в капличці села Верхівка, що за 30 км від Луцька, а щонеділі спішить звершувати літургію до храму села Богушівка, що геть в інший бік від обласного центру Волині. Однак присвятити себе служінню Богу та людям отця Ігоря спонукала хвороба мами.

«Ти що – здурів?!» – вигукнув батько, дізнавшись про наміри сина
– Коли я ще жив у Парагваї, ми з батьками щотижня ходили до храму. В неділю – до католицького (бо тато, який родом із Франківщини, – греко-католик), а на великі свята – Різдво, Великдень – мама вела нас до православного храму, – розповідає отець Ігор.

– Іще геть маленьким я став прислужувати у храмі. Часто молився. Але найбільше – перед копією чудотворної ікони Матінки Божої Ченстоховської. Так було й тоді, коли я дізнався, що в моєї мами – онко. Я дуже просив Богородицю врятувати маму. Сказав, якщо вона одужає, то все своє життя присвячу Богу. А через декілька місяців мама поїхала з нашого містечка до столиці на обстеження, і лікар сказав: «Ви повністю здорові. Попередній діагноз не підтвердився. Вочевидь, обладнання дало похибку».

Така новина вразила хлопця настільки, що він у свої десять років уже чітко знав: виросте і стане священником. Але ні про своє рішення, ні про обітницю, яку дав перед чудотворною іконою Богородиці, Ігор не розповів нікому. Тому, коли десь у 14 років повідомив татові, що хоче вступати до духовної семінарії, батько не стримався й випалив: «Ти що – здурів?!»

– Проте мама спокійно прийняла цю новину. Потрібно було тільки вирішити питання, де взяти гроші на освіту, – продовжує о. Ігор. – У Парагваї православних семінарій не було, в США навчатися було надто дорого. І тому я вирішив повернутися на землю моїх предків, які в час Другої світової війни виїхали з України до Південної Америки. А Волинську православну богословську академію обрав за порадою знайомих священників у Парагваї.
Парафіяни стали як іще одна сім’я

Звістка про те, що на Волині вчиться на священника громадянин Парагваю, облетіла тоді всю Україну. І тільки 20-річний Ігор Андрес знав, скільки труднощів ховається за цією сенсацією.

– Я приїхав на Волинь, не маючи тут жодного друга чи родича, нічого не знав, а найгірше – навіть не міг розпитати. Бо українською міг сказати лише «добрий день», «до побачення», «дякую», – згадує отець Ігор події 12-річної давнини. – Я всюди ходив зі словником. Мене дуже підтримували братчики й викладачі академії. І так потрохи я звикався.

Із часом Ігор Андрес знайшов на Волині друзів, потім – дружину Ірину, а згодом – і роботу. Щоправда, служити у православному храмі ПЦУ (тоді ще – УПЦ КП) потрібно було аж у… Аргентині. Тому через півтора року о. Ігор повернувся на Волинь, до дружини. А невдовзі від владики Михаїла отримав благословення стати настоятелем каплички Андрія Первозванного, що у Верхівці.

– Село невеличке. Більшість жителів – пенсіонери. Вони ніколи не мали храму. І коли спорудили капличку та попросили прислати настоятеля, я не міг цим людям відмовити, – каже о. Ігор.

Попри молодий вік і відсутність досвіду служби настоятелем, священник швидко знайшов спільну мову з парафіянами. А ще до енергійного, простого у спілкуванні та сучасного в поглядах священника потягнулася молодь.

– У храмі в нас прислужувало до десятка школярів. Після літургії ми разом грали у футбол, ходили на піцу. Я хотів, щоб на службу Божу приходили не лише бабусі, а й діти, підлітки. Бо через трохи вони виростуть, одружаться і вже будуть приводити до церкви своїх дітей, – продовжує співрозмовник.

Щоправда, нині всі ці хлопці боронять Україну. Коли мають можливість, кількома словами перекинуться зі священником про новини. Але на Літургію нині знову приходять лише бабусі, та й тих аби з десять назбиралося.

– Щотижня ми з дружиною Іриною прямуємо автобусом до Верхівки. Бо не їздити нам совість не дозволяє. Бо люди чекають, – пояснює о. Ігор. – Щотижня всі, хто приходить на службу, сповідаються, причащаються. Колись ми ще проводили бесіди для дітей і дорослих. Але молоді у Верхівці фактично не лишилося. Старші люди теж відходять у кращі світи. Тому просвітницьку роботу ми тепер більше проводимо в Богушівці, де я пів року як служу настоятелем храму Волинської ікони Божої Матері.

Щонеділі прямуючи сюди на Літургію, отець Ігор із дружиною Іриною беруть із собою 10-річного сина Лук’яна.

– Богушівка – село чималеньке. Люди приходять не лише на службу, а й лишаються по тому на наші духовні бесіди. Щоб поєднати приємне з корисним, ми не тільки спілкуємося на актуальні теми (не лише релігійні), а й із дітьми їмо цукерки, з дорослими п’ємо каву чи капучино. І завдяки таким розмовам парафіяни почуваються однією дружною сім’єю.
«За океан не хочу, бо рідна мені стала Україна»

Коли служба у церкві завершується і знімаються священничі ризи, отець Ігор стає просто батьком, другом, дотепним співрозмовником.

– Ми любимо із сином побігати в парку, покататися на велосипеді. Разом із друзями ходимо на піцу. Мені подобається носити сучасний одяг, кросівки, бейсболку. Хоча не всі парафіяни сприймають це, – відверто каже оповідач. – Одного разу я біг по своїх справах. Одягнув улюблені червоні кеди. Аж тут мені назустріч жіночка з нашої парафії. Я до неї: «Добрий день! Як поживаєте?» А вона у відповідь аж зупинилася: «Отче Ігорю, то ви?! Хіба личить священнику ось так одягатися?» – «Бабо Любо, тож я не в церкві і не на службу йду. Чи ви думаєте, що в парку із сином я бігаю в рясі і з хрестом?»

Однак потрохи старші люди змінюють свої стереотипи щодо того, яким має бути священник. А молоді навіть подобається, коли настоятель – це не дід із сивою бородою, а чоловік із прогресивними поглядами.

Коли наша мова заходить про фінансовий бік служіння в церкві, отець Ігор не приховує: бути настоятелем храму – то справа виключно для душі, бо жити на пожертви парафіян не реально.

– Житло ми з дружиною орендуємо. Син займається на гуртках із малювання, музики, тепер іще хоче ходити в басейн. Дружина викладає в школі предмет мистецтва. А я займаюся інформаційними технологіями в компанії «Нестле», зокрема – на її підприємствах у 13 країнах Південної Америки, де потрібне вільне володіння іспанською. Благо, для цього не треба їздити до Львова, бо від початку карантину працюю дистанційно.

На запитання, чи не хочеться до Парагваю, до батьків, о. Ігор каже:

– Україна – земля моїх предків. Мені тут подобається. Тому, коли люди кажуть, що за кордоном краще жити, я додаю: але й набагато дорожче. З початком повномасштабного вторгнення батьки просили переїхати до них. Але в мене навіть близько не було таких думок. По-перше, нам у Луцьку нічого серйозно не загрожувало. А по-друге, я вже знаю, що таке починати все з нуля: перший раз – в Україні, потім – в Аргентині. Зараз мені 32, у мене сім’я, робота, мої парафіяни. Я не хочу повторити долю своїх прапрадіда і прапрабаби, які втікали від війни за океан. Україна – то моя земля. І жити я хочу тут…

Оксана Бубенщикова