У селищі Маневичі живе переселенка ромської національності з Херсонщини Патрина Оглу, у якої – десятеро дітей. Семеро з них – не кровні: двоє усиновлених і п’ятеро – тих, кого вона взяла під опіку.

Про це пише газета Волинь. 

 «У добрий час сказати, ми ніколи не жебрали, не крали, а завжди працювали...»

– У добрий час сказати, ми ніколи не жебрали, не крали, а завжди працювали.

Родом жінка із села Азовське Генічеського району (до 2016-го – це Фрунзе). Якраз у рік її народження батьки Патрини переїхали сюди із кримського міста Джанкоя, тобто – сорок сім літ тому.

– Росла у великій сім’ї, – розповідає жінка. – П’ятеро нас було в тата й мами. А в шістнадцять, як це в циган прийнято, я й сама вже була мамою – сина Рустама народила, якому зараз тридцять один рік, він - жонатий, двох дітей має. Мій чоловік Вітя, царство йому Небесне, був, до речі, української національності – його батьки перебралися колись на Херсонщину з Чернігівської області. Працювала я листоношею в своєму селі, а коли наставав відпочинковий сезон, то була ще й шеф-кухарем на одній із баз, бо ж після школи вивчилася на кухаря-кондитера.

Знаючи з почутого, що у Патрини Оглу – троє кровних нащадків (уже згаданий Рустам, на рік молодший від нього Тахір і 21-літня донька Рані, до речі, – студентка Національного університету «Одеська юридична академія), цікаво, що жінка усиновила двох чужих дітей, а ще п’ятеро – взяла під опіку. 

А було так, що якось Патрина потрапила в лікарню зі своєю ще зовсім маленькою донькою Рані. У цей же час там буквально жила з дитям-хлопчиком такого ж віку, як і її Рані, молдаванка на ймення Людмила, якій не було куди йти. Не могла вона покинути її й забрала до себе – дала прихисток. І, як зараз каже, набралася з нею лиха. Бо Люда, як тільки її син трошки підріс, пішла від неї, а повернулася, коли знову була при надії. А потім залишала старшу дитину на Патрину, а із меншою відправлялася, як мовиться, світ за очі, знаючи, що немовля на руках викликає жалість у людей й вони дають щедрішу пожертву. І це щоразу повторювалося...

Після найстаршого – Артема – на світ з’явилися Микита і Давид. Всі вони, по суті, при Патрині підростали, бо в їхньої матері було своє життя. Жінка хотіла взяти над ними опіку, але цих дітей їй не дали, оскільки, як пояснювали, у неї – неповна сім’я (на той час чоловік уже помер), й вони потрапили в дитячий будинок сімейного типу.

Було й так, як пригадує Патрина Оглу, що вже назавжди випроводжала з хати ту горе-Люду. Та коли дізнавалася, що вона – десь у підворітні з малою дитиною (вона народила ще доньку та сина), то йшла й забирала, принаймні маля, а їй давала волю-вольную:

«Як хочеш, так і живи!». А Люда жила так, що й під суд потрапила за крадіжку. І коли вирішувалася доля її молодших дітей – Ангеліни й Назара, то Патрина добилася, аби вони не потрапили в сирітський будинок, – всиновила їх. Цього разу їй не відмовили. 

– А за якийсь час потелефонували до мене із служби у справах дітей, – пригадує жінка, – й сказали, що в реабілітаційному центрі перебувають двоє дівчаток-підлітків – Сніжана й Світлана – із ромської сім’ї, позбавлені батьківської опіки. Одне слово, запропонували взяти їх під опіку. А «циганська пошта» працює швидко – я взнала, що в цих дівчаток є три молодші братики. Перш думала, що їх уже хтось забрав. А виявилося – ні. Не могла допустити, щоб рідних сестер і братів розділили й вони загубили одне другого. Так стала опікункою ще й цих хлопчиків – Саші, Кості й Діми.
 «Був страх не за себе – за дітей, особливо – за дівчаток»

А потім було 24 лютого 2022 року, яке увірвалося в налагоджене життя багатодітної сім’ї. У їхнє село росіяни зайшли швидко. Окупанти бомби не кидали, не стріляли, як пригадує жінка, – вони ходили по дворах і шукали «атошників». Бувало, що люди пропадали.

– Був страх не за себе – за дітей, особливо – за дівчаток, – розповідає Патрина Оглу. – Чули й про згвалтування. Тож по одному з хати ніхто не виходив. Бувало, що й пропадала десь людина, як чоловік нашої сусідки. Першим поїхав на Волинь мій син Рустам із сім’єю. Його дружина – з Оконська, що недалеко від Маневич. А ми ще протрималися в Азовському до серпня. У нас же – хата, і не одна, велике хазяйство. Шкода було збувати чи кидати просто так. Тож і жили день за днем з надією, що наші прийдуть.

Трималися, поки росіяни у двір наш не зайшли: наша машина, яка стояла в гаражі, їм сподобалася – забрали без слів. 

А ще одного дня, як пригадує Патрина, росіяни зайшли на пошту, де працювала вона, й під дулом автомата примушували звільнитися з української пошти, й перейти під прапор рф. Мабуть, то й була остання крапля: після цього хазяйство, яке спочатку так тримало, спродали за три дні й вирушили в дорогу, «бо не хотіли ходити під російським прапором». Пригадуючи пережите в дорозі, жінка не втримується й розповідає про те, що, судячи з емоцій, дуже «наболіло на душі»:

– Я, хоч і циганка, але ж, як і всі, – громадянка України, й не можу не сказати про таке: перевізнику нам треба було віддати по сім тисяч гривень за кожного. Тобто всього сімдесят сім тисяч заплатила, бо ж було нас одинадцятеро. Це – тільки до Запоріжжя, куди їхати три години. А у Василівці, де ми три дні чекали, поки нас пропустили на територію, підконтрольну Україні, стояли люди, які продавали пластиковий стаканчик супу за 60 гривень, котлету – за 110. Порахуйте, скільки мені треба було грошей, щоб нагодувати своє сімейство (домашні запаси вичерпувалися, бо в спеку багато в дорогу не візьмеш, тож, хоч-не-хоч, доводилося купувати). У нас так було, я цьому свідок. Як то говорять: «Кому війна, а кому – мати рідна». То чи можна про всіх тих, хто залишився в окупації, казати, що вони – зрадники, сепаратисти? За які гроші можуть виїхати старші люди, у яких пенсія – три тисячі гривень, а то й ще менша? Я ж була листоношею, носила ці виплати в нашому селі, то знаю, які вони.
 «Дякую за допомогу і навіть за похоронний коровай»

9 серпня 2022-го, як тільки переселенці приїхали в Маневичі, то їм дали дві кімнати в ліцеї №2. Але у вересні починався навчальний рік – їх довелося звільнити. Тоді декілька днів жили у церкві п’ятидесятників, які не лише дали прихисток, а й нагодували, «і до сьогоднішнього дня, дай їм Бог здоров’я, допомагають». Просторий будинок, у якому ми й зустрілися з Патриною Оглу, – це – вже четверте житло, яке винаймає сімейство. А було по-різному – і в двох кімнатах тулилися. Хоч це – непросто, бо ж п’ять школярів – від другого й до одинадцятого класу, і кожному треба мати свій куточок. 

– Хочу подякувати усім, хто нам допомагав і допомагає, – говорить жінка. – Насамперед – Валентині Миколаївні (Валентині Ковальчук, котра з перших днів великої війни очолила волонтерський центр при Маневицькому центрі творчості дітей та молоді, директором якого є багато років. – Авт.), яка нас і одягла, і постіль дала, продуктові набори гігієнічні засоби. Ми ж голі-босі приїхали сюди. Вона – дуже хороша людина: завжди знайде час, щоб вислухати, поговорити. Це буває важливішим за будь-яку допомогу. А від ЮНІСЕФ (дитячого фонду ООН із захисту прав та інтересів дітей. – Авт.) ми одержали пральну машину, без якої нашому сімейству важко обійтися, і холодильник.

...І, звичайно, Патрина Оглу розповіла про печальну сторінку в її житті, яку їй довелося пережити торік. Виявляється, з її сімейством на Волинь, рятуючись від війни, приїхав і Артем Унгур’ян – юнак, якого вона знає з пелюшок. Бо він – це якраз той маленький хлопчик, якого вона побачила колись у лікарні з його горе-матір’ю Людмилою й забрала до себе. Раннє дитинство Артема минуло в її оселі, аж поки, в силу обставин, він не потрапив у дитячий будинок сімейного типу. Досягнувши повноліття, сам вирішував, як це і передбачено законом, де йому жити, й покинув дім прийомних батьків. А на початку повномасштабного вторгнення росії молодий хлопець, якому в такий тривожний час була потрібна підтримка дорослих, прийшов до Патрини Оглу. 

– Коли ми їхали на Волинь, то я говорила йому: «Може, ти вернешся до мами?», – пригадує жінка. – Він розплакався зі словами: «Забери мене з собою». Сніжана, в якої я була опікункою, на той час вже вийшла заміж і залишилася в Азовському зі своєю сім’єю, а от Артем і став одинадцятим пасажиром у тому бусі, яким ми вирушили в дорогу. У Маневичах він спочатку жив з нами. Вступив в училище, вчився на слюсаря. Йому дали місце в гуртожитку. Потім квартиру наймав. Знала, що з дівчиною зустрічався. А в листопаді сказав, що йому треба пройти медкомісію – думка була, що для училища якась довідка потрібна. Тоді я з діабетом лежала в лікарні. А коли виписалася, то від дітей почула, що Артем пішов у ЗСУ.

Служив із грудня 2022-го. Два місяці – «учебка», а потім – Куп’янський напрямок. 27 травня 2023-го Артем Унгур’ян загинув під час артилерійського обстрілу на Харківщині. Йому було дев’ятнадцять років. Похоронили бійця із почестями у Маневичах. 

Для Патрини Оглу особливо зворушливим стало те, що волонтерка Валентина Ковальчук подбала про коровай, який розділили на кладовищі між тими, хто прийшов попрощатися з юнаком-Героєм. На Херсонщині такої традиції нема – «лише цукерки роздають у таких випадках».

Переселенці, які знайшли прихисток у Маневичах, звичайно, живуть мрією про те, щоб швидше настала Перемога – тоді можна буде повернутися додому. Ось тільки шкода їм, що їхатимуть уже без Артема.

Катерина ЗУБЧУК