Владислав Старенков 29 років грає на саксофоні на вулицях Луцька. Чоловіка у кольоровому береті з носом клоуна, часто можна побачити на Театральному майдані та в Центральному парку культури і відпочинку. Нещодавно у Луцьку з'явився мурал із зображенням музиканта.

Своєю історією музикант поділився із Суспільним, а також розповів, як вгадує музичні смаки лучан та гостей міста.

«Життя заставило грати на вулиці»

Владиславу Старенкову – 61 рік. Чоловік розповів, що народився на Полтавщині, закінчив полтавське музичне училище по класу домбри, після цього вивчився в консерваторії в Києві.

Понад 30 років тому, у зв'язку із сімейними обставинами, переїхав до Луцька, відтоді працює вчителем у музичній школі №3 по класу гітари.

«Коли починав грати – це був 95 рік. Життя заставило грати на вулиці, бо була затримка по зарплатах, до пів року. Це відомий факт. А потім воно ввійшло у звичку», — розповів музикант.

Окрім саксофона музикант каже, що грає на домрі, сопілці, гітарі, фортепіано, тубі, трубі, та тенорі. В його репертуарі зараз понад 400 мелодій, постійно старається опановувати нові.

«Берет і шарф — це мамина робота»

Зі слів Владислава, спочатку він грав на вулицях у звичайному, повсякденному одязі, а з 2000 року вирішив одягнути рожевого носика, щоб бути цікавішим та привертати увагу.

Кольоровий шарф та берет для нього зв'язала мама, яка займається макраме. Зі слів чоловіка, мама і зараз пильнує, щоб він мав гарний вигляд. 

«Берет і шарф — це мамина робота. Мама в мене рукодільниця, у неї дуже багато макраме. Оця моя сорочка — це мамина робота. Це ж не вишивка, вузлики ручні — це дуже кропітка робота», — каже Владислав.

Музикант розповідає, що із початком війни в Україні, його репертуар змінився. Він відмовився від російських мелодій, додав повстанські та патріотичні мотиви.

«Як бачу вчителів, то граю пісню про вчительку»

Зі слів Владислава, коли він приходить грати, то одразу починає «ловити» реакції перехожих і дуже радіє, коли бачить на їхніх обличчях усмішки. Під різних перехожих намагається підібрати свою мелодію.

Коли бачить маленьких діток, то грає «Танок маленьких каченят», коли хтось з потенційних слухачів повільно йде, то мелодію із мультфільму «Рожева пантера».

«Коли бачу, що монахині з костелу йдуть або люди з польського товариства, то граю гімн Польщі. Як бачу вчителів, то граю мелодію з пісні про вчительку. Є багато мешканців Луцька, яким я знаю, що грати», — говорить чоловік.


Як розповідає вуличний музика, на жаль буває, що окрім усмішок отримує агресивне ставлення перехожих. Владислав пригадав випадок, як у столиці біля переходу метро, до нього підійшли молодики й погрожували забрати інструмент.

А в Луцьку двічі траплялося, що музиканту погрожували фізичною розправою. Таке ставлення він пояснює тим, що деяким людям необхідно кудись подіти свій негатив і вони знаходять когось беззахисного.

«Дуже романтичне місце в Луцьку — міст через залізницю. Там в мене було, що чоловік підходить і каже: я тебе зараз з моста скину. А через пару днів другий із погрозами. І як мені реагувати? Я більше туди не ходжу», — розповів Старенков.

Владислав каже, що йому, як вчителю третьої музичної школи, дуже важливо, щоб його учні схвально ставилися до таких вуличних виступів. Їхню думку постійно запитує і знає, що дітям подобається, і образ, і репертуар. 

«Прибігали із судового засідання, щоб я не грав»

Якщо дозволяє погода, то грати Владислав виходить щодня, окрім понеділка і середи. Бо в ці дні має уроки в школі.

У неділю та святкові дні виступає у парку культури і відпочинку імені Лесі Українки. Туди, як правило, він йде грати на домрі.

«Домбра або кобза — це тихий інструмент. В мене є колоночка невеличка для підсилення звуку, то вона трохи в центрі заважає. Колись грав на вул. Лесі Українки, а там суд. То прибігали прямо із засідання, щоб я не грав», — додає музикант

У квітні 2024 на проспекті Волі у Луцьку, місцевий художник Юрій Чайка, завершив створювати стінопис із зображенням Владислава Старенкова. Музикант каже, що це для нього велика честь.

«В цьому малюнку я відчув до себе повагу, до своєї діяльності. Я не вважаю себе таким вже відомим, але якщо так вирішили. Мені це приємно, воно мене надихає, окриляє».