Сергій Свириденко — корінний донеччанин, який із початком війни у 2014 році добровольцем став на захист України.

Після звільнення у 2016 році зайнявся сільським господарством — розводив кіз та свиней, відкрив власну екоферму «Козацьке подвір'я». Проте із початком повномасштабного вторгнення через постійні обстріли чоловікові довелось евакуювати бізнес на Волинь.

Сергій за освітою кухар, все життя прожив у Донецьку за винятком семи років у Португалії та півтора року строкової служби в армії.

Після початку російськової агресії у 2014 році родина Свириденко виїхала з Донецька на дачу до села Іванопілля Костянтинівської громади. Сергій пішов добровольцем до війська, бо зрозумів, що країну треба рятувати.

«Потрапив до 54 бригади, служив командиром гармати і головним сержантом батареї», — пригадує він.

Після звільнення чоловік вирішив займатися сільським господарством, завів кіз та свиней — робив сири та ковбасу.

«Потрохи розширялися: в 2017 році отримав перший грант у розмірі 500 000 гривень по програмі, яку запропонував тоді губернатор Павло Іванович Жебрівський. Побудував і обладнав за ці гроші маленьку сироварню — з цього почався більш потужний старт», — розповів крафтяр.

Стадо його кіз виросло до 150 особин, але з початком повномасштабного вторгнення господар зрозумів, що далі там перебувати не можна, адже село потерпало від обстрілів.

24 лютого 2022 року донеччанин прокинувся о пів на сьому ранку:

«Ну як завжди кава, сигарета зранку, чую канонаду. Загалом ми звикли до того, ну, може більше, ніж зазвичай, але я не думав, що то повномасштабне вторгнення. Коли я відкрив Facebook, тоді зрозумів у чому справа».

Родина пана Сергія відразу виїхала до Кам'янця-Подільського.

«Гроші я віддав родині, щоб вони поїхали, тому що невідомо, що в них там буде, а сам залишився з 5 тисячами гривень на рахунку», — сказав він.

За словами ветерана, після початку вторгнення ходив до військкомату, але за станом здоров’я повторно його на службу не взяли.

Як сам каже, лишився на господарстві зі старими жигулями та підготувався: склав у машину генератор, воду, теплі речі.

«Перші три дні просто сиділи чогось чекали. Пастух мій прийшов на роботу, доярка прийшла. Звісно, ані сир, ані ковбасу ми вже не робили, бо залишки сиров'ялених продуктів та сиру на складі були досить великі. Коли вивозили, було близько 3,5 тонн крафтового сиру твердого. Для нашого маленького господарства — це дуже багато», — пригадує підприємець.

Приблизно за тиждень життя почало повертатися, знову пішли замовлення, зокрема й від військових.

«Ми дуже багато хлопцям тоді на передок відправили, тому що перші тижні на деяких ділянках не вистачало навіть хліба. Мені дзвонили, скидали гроші на хліб, сигарети, бензин вже за свій рахунок і майже кожен день їздив скупляв все по списку на базарах, щось зі своєї продукції докладав. Потім завозив до дівчат у Костянтинівку, вони фасували все по пакетиках, а тоді завозив хлопцям», — описує свої будні чоловік.

Та все ж через постійні обстріли, коли основна частка клієнтів роз'їхалась, у вересні минулого року він зібрався виїжджати на Волинь і постало питання, як вивезти кіз.

«Перевезеннями займалась Укрзалізниця. Там сказали: "Завезіть своїх кіз в Краматорськ, грузіть у вагони, а потім зустрінете їх в Луцьку". Ну, як ви собі уявляєте — тиждень кози будуть закриті в якомусь вагоні? Винайняв скотовоз з Харкова, хлоп приїхав, погодився перевезти за нормальну ціну, тому що у Донецькому регіоні на той час знайти скотовоз було дуже великою проблемою», — пояснює екофермер.

Проте пан Сергій зізнався, що на новому місці не зміг дати ладу такому великому поголів’ю. Кіз довелось різати, бо не знайшлося людей, які будуть доїти та випасати їх.

Крім того, з його слів, вдома було простіше організувати процес, бо всі ланки господарства знаходилися в одному місці.

«Тут ферма в одному кінці, а виробництво в іншому і рук менше, не потягнув я, — каже крафтяр, але додає, — може колись і відновлю це все, маю надію».

Підприємець вважає, що нині його майбутнє залежить від торгівлі та заробітку, визнає, що тяжко на новому місці, але люди допомагають:

«От, наприклад, пан Микола мені здає в оренду цех недорого, а за нашими донецькими мірками — взагалі безкоштовно. Я йому винен за оренду вже майже за півроку і він чекає, розуміє становище. Наталія зі мною робить, син її Євген — вони мені допомагають. Вовка у нас працює з Олики, дуже добрий файний хлоп, порається зі своїми справами».

Окрім проблем матеріального характеру, бізнесмен відзначає ще фактичну втрату клієнтської бази, адже тепер доводиться напрацьовувати нову.

«Хоч ми й торгуємо по всій країні завдяки нашому сайту, але в нас там була дуже велика низка підприємців, які торгували нашою продукцією і нас там знали, а тут розпочинаємо все знову. kozac.craft.com.ua будь ласка, кому цікаво, переходьте, замовляйте продукти. Мені ж нема куди діватися, мушу це робити. До когось іти на роботу я не звик, бо все життя практично працюю сам на себе. От орієнтуюсь на місцевості, раз я цим вже займався з 2016-го року, то кидати і починати щось інше — на це нема сил, хисту і грошей. Тому ситуація мотивує: роби це або помреш» — каже фермер.

Головною проблемою для Сергія Свириденка стала слабка реалізація.

Через вторгнення росіян чоловік не зміг повністю сплатити кредит на 300 000 гривень:

«На ці гроші в основному закупляв сировину, добре торгував на Новий Рік і Великдень, тоді цю суму закривав. Два чи три рази я цим користувався, але в 2022 році все пішло не так».

Через наявність боргу можливість державного фінансування для підприємця закрита.

Тому він написав грант на конкурс, який невдовзі має оголосити ветеранський фонд:

«Хочу знов завести свиней "Угорська мангалиця" — це така свиня, яка не потребує уваги. Їй треба землю без сараю. Якщо я цих 100 голів заведу, частину можна переробляти самому, а надлишки продавати живою вагою. Це набагато легше, ніж продати сиров'ялену ковбасу за 600 грн за кіло. Думаю, що це трохи витягне моє виробництво».

Пан Сергій не втрачає надії, що справи налагодяться і він поверне ті гроші з відсотками.

Донеччанин із теплом згадує про рідне місто.

«Місто прекрасне, хто був, той знає. Народ не настільки поганий, як багато хто думає. Проте через постійну пропаганду, маргіналів і заїжджий "братський народ", а заїхало їх дуже багато в 2014 році — спочатку їхали цивільні, не військові, зробили свою справу спершу — місто на сьогоднішній день хворе».

Він зауважив, що навіть на неокупованих територіях Луганської та Донецької областей до повномасштабного вторгнення продовжувала ширитись російська пропаганда.

«Я в своєму гаражі, перебуваючи за 30 км від Горлівки, чув, як в машині час від часу вмикалось радіо ДНР. Наприклад, у Авдіївці не було українського телебачення, а було ДНРівське від 2014-го року до самого вторгнення, уявіть собі! Люди дивились це, багатьох можна схилити цією пропагандою на свій бік. Так що тут є і наше недопрацювання, — вважає ветеран. — Проте, я підкреслюю, з мого оточення люди, які бізнес мали, чимось займались нормальним — ніхто не підтримав це».

Не зважаючи на цю проблему, він впевнений, що Донецьк звільнять і там все буде добре.

Зі слів Сергія, на Волині не відчуває негативного до себе ставлення.

Також відмітив, що існують різні думки щодо причин початку війни:

«На базарі з людьми спілкуюся. Переважно люди розуміють що до чого, але війну буває по-різному сприймають. Тут нічого такого нема, це не дивно. Дехто має думку, що через донеччан війна почалась. Я зазвичай питаю: "А я думав це путін напав. Що не так, то виявляється донеччани?"».

Переселенцем, — каже чоловік, — не називають, але нічого образливого не вбачає у цьому визначенні.

Помітив, що у волинян та донеччан відрізняються менталітети та ритм життя:

«Тут люди живуть більш повільно, донеччани в нас постійно біжать кудись. Тут життя схоже на Європу. Я в Португалії 7 років жив, там ще повільніше ритм, тому це нормально, кожен регіон відрізняється».

Сергій Свириденко пишається тим, що він донеччанин, але зізнається, що жартома називає себе «волинякою».

«Я вважаю, що людина все ж, якщо не від народження, мусить тут прожити напевно років 20 або більше, щоб вже можна було стверджувати, що "я — волинянин" або, як у нас під час АТО, коли служив, казали "волиняка"», — розповів ветеран.

Чоловік часто носить вишиванку та, фактично, зробив її своєю візитівкою наряду із чуприною та козацькими вусами:

«Я — українець, вишиванку часто одягаю на свята і ярмарки або, коли зйомки якісь. В мене є простенькі футболочки-вишиваночки, які я ношу кожен день. Оця серйозна, — показує, — правда час трохи побив. Вона авторська, зроблена в Краматорську. Чуприну я став відпускати, коли пішов до війська. Потім зрозумів, що це не так просто і людина, не нюхавши пороху, не має права її носити. Треба вирішувати: або збривай, або носи і відповідай».

Він вирішив відповідати і збривати не збирається, зазначаючи, що він не козак Гаврилюк.

За його словами, вуса відпустив за настановою побратима:

«Був в мене товариш з вусами, Саша Васюк з Рівненщини, і він сказав: "Сергію, що за козак без вусів? Чуприну маєш, мусиш відпустити вуса". Я йому казав, що вони в мене погані ростуть. Він каже: "Роби, будуть добрі, я тобі кажу!" Я послухався. Саша загинув, на жаль, в 2016 році, а вуса залишились. Я іноді кажу — це Сашині вуса, не мої».

Війна сильно змінила життя Сергія Свириденка, він думає, що містянином вже не стане і не впевнений, що після війни повернеться до Іванопілля, хоча йому дуже подобається це село.

Екофермер не бачить сенсу знову переїздити, бо це потягне великі витрати та змусить знову починати все з нуля, тому планує розвивати справу тут:

«Я втомився, чесно кажучи. Інша справа, якщо тут все розвинеться до великих масштабів, що буде не проблема відкрити там філію — це було б добре. Уявіть "Козацьке подвір'я" і у нас крафтові сири, напівфабрикати, свої свині, кози, корови, наприклад, на Волині, Донеччині, в Криму і десь у Київській області. Таким чином ми охватили всю Україну, працюємо, робимо класний продукт!».

Проте нині вважає такі мрії нереальними.

Ветеран каже, що зараз українцям потрібна тільки перемога:

«Не мир, а мир через перемогу, а повна перемога — це розвал рашки. Вихід на кордони 1991 року, звісно, нам багато чого дасть, але якщо росія буде, як була — все одно летітимуть ракети, продовжуватимуться постійні бої на лінії розмежування, хай навіть цією лінією буде наш державний кордон. Жити вона нам спокійно не дасть, поки не розвалиться».

Сергій твердо переконаний, що російську федерацію не омине доля радянського союзу, який вважався потужним, але одного дня його не стало.

На його думку, Україна має унікальний шанс, шкода що дуже дорогий, але потім все буде дуже добре. Після перемоги наша держава матиме ще, як мінімум, 5 років фори, за які має показати себе Європі з кращого боку.

Підприємець зазначає, що країна просуватиметься в плані міжнародних стосунків:

«Західні країни вже поділили Україну в плані того, хто і які області відбудовуватиме. Уявіть собі: приїдуть їх інженери, якихось спеціалістів з собою привезуть, візьмуть наших на роботу. Я розумію, що німці, наприклад, не будуть платити тут стільки ж, як і в Німеччині, але точно більше ніж в Україні».


Так він каже, що за ці п’ять років, поки про нас будуть пам’ятати, ми зможемо себе представити у різних сферах:

«От, до прикладу, весь світ продає суші японські, гарна страва. В Європі знають, що таке суші-бар, а то буде вареник-бар і доставка додому. Чому я сказав про харчі, бо харч — то моє».

Сергій Свириденко впевнений, що розвиток буде, бо українці приречені на успіх і хоче застати цей момент.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.