Ветеранку УПА Надію Свирид із села Сильне Луцького району в 19 років засудили до 10 років тюрми за співпрацю з українськими повстанцями. Нині вона проживає в стаціонарному відділенні Ківерцівського центру надання соціальних послуг, що в селі Тростянець.

Суспільному жінка розповіла: близьких рідних у неї не залишилося, окрім двох правнуків, які зараз захищають Україну на передовій.

"Як я могла не допомогти нашим хлопцям?"

Зі слів Надії Свирид, співпрацювати з УПА вона почала 1945 року. На той час працювала у редакції газети "Трибуна" в Цумані. Каже: шлях з дому на роботу пролягав через ліс, де стояли українські повстанці. В один із днів вони попросили про допомогу.

"Двоюрідний брат у мене був там, сусіди були. Як я могла не допомогти нашим хлопцям? Я ж теж українка. Нащо мені ті рускі?", — розповіла зв'язкова.

Зі слів Надії Свирид, вдень вона публікувала хвалебні матеріали про радянську владу, а вночі таємно розклеювала афіші проти режиму.

"Їх треба було розвісити, щоб ніхто не бачив.

"Геть з України, ми вас не просили», — отакі афіші. Скажуть занести що-небудь на друге село чи на третє – несу. Все, що казали, все робила", — каже Надія Свирид

Спочатку нагородили, а потім заарештували

Жінка пригадала, як перед арештом 8 березня її урочисто нагородили за плідну працю в газеті. Під музику викликали на сцену та вручили грамоту й подарунок.

А вже 12 березня за нею прийшли з ордером на арешт. Почалися допити та знущання.

"Обіллють водою, прийдеш до тями, то знову б’ють. Знущалися як хотіли, страшенно. А тільки скажи їм слово, то вже потягнеш за собою цілого ланцюга", — пригадує волинянка.

Зі слів жінки, вона так нікого з повстанців й не виказала слідчим НКВС. Але отримала вирок — 10 років таборів. Покарання відбувала в Іркутській області Росії, в районі міста Тайшет.

Розповідає, що коли туди приїхали, там нічого не було. Згодом разом з іншими ув'язненими будували табори для політв'язнів.

"Нас кожен день гнали пішки, бо транспорту не було. Ми розпалювали вогонь на вулиці й біля нього ночували, голову клали на пеньок", — говорить Надія.
"Від голоду попухли руки й ноги"

У табір, зі слів Надії, тисячами звозили українців із західних областей. Вона разом з іншими жінками працювала на лісоповалі, прокладала колію та будувала бараки для проживання.

Каже, що не всі витримували умови табору: холод, тяжку працю, побої та голод. Багато українців гинуло.

"Не можна було завезти туди нічого. З літака нам кидали туди мішок крупи. Як та крупа впаде на корча, то вона розсиплеться. Що там лишалося тої крупи? Ми пухли від голоду, в мене були руки попухлі дуже й ноги. Не могла ходити", — розповіла Надія.

Після 10 років таборів Надію звільнили й вона повернулася у рідне село Сильне, ще тоді Цуманського району. Там зустріла чоловіка, теж політв'язня, який звільнився після відбуття покарання.

Через деякий час Надії знову довелося повернутися до Сибіру разом із чоловіком. Каже, що його батьки жили там на виселках, як родичі політв'язня.

З її слів, одного дня, вони поскаржилися в НКВС на подружжя, яке проживало на Волині.

"Каже: мене з-за нього вивезли, а він там в Україні торжествує, а я тут бідую. НКВС передзвонило між собою і кажуть: збирайтеся і виїжджайте, бо вам тут не дозволяють жити. Як не поїдете, то ми з конвоєм вас на виселку", — пригадує зв'язкова.

Розповідає, що під час перебування в Сибіру, вона народила доньку і дуже хотіла повернутися додому, щоб дівчинка пішла до школи на рідній Волині.

"Ми там прожили ще 5 років. Працювали з чоловіком на шахтах. Я думаю: нащо моїй доньці ця російська школа? Вирішили їхати додому", — каже Надія.

Її донька з дитинства страждала від нападів епілепсії та померла у віці 49 років. Чоловік пішов з життя, не доживши до 70. Так, жінка залишилася сама. 11 років тому Надія Свирид розпродала господарство та переселилася до стаціонарного відділення Ківерцівського центру надання соціальних послуг.

"Тут трапилися добрі люди, вони такі дружні всі. Що попрошу, то все допоможуть. Часом і не прошу, то вони самі мені допомагають", — каже Надія.

Надію Свирид у центрі соцобслуговування часто провідують, розповіла санітарка Оксана Терлецька.

"Я перша бандерівка, а він — другий!"

З її слів, до зв'язкової УПА приходять незнайомі люди та на свята і День народження приїздять посадовці. Та особливо жінка тішиться, коли до неї з фронту приїздить правнук.

"В мене два правнуки зараз на фронті. Один із них часто приїздить. Я йому кажу: я перша бандерівка, а ти — другий. Сміємось. Якби я була молодша, то сама б пішла на фронт", — говорить жінка.

Поміж хусточок у шафі, Надія Свирид зберігає український прапор. Його дістає на державні свята.

Зі слів Оксани Терлецької, минулого року вона розклала стяг на День Незалежності України й ним накрилася.

"Так хочеться дочекатися перемоги, щоб усі повернулися з війни. Вже вмерти й знати, що перемога. Бо так люблю Україну, як своїх батьків. Бо я – українка", — говорить Надія Свирид.