Юрій Сліпко та Наталія Кравчук з Нововолинська побралися у серпні минулого року. Їхні почуття пройшли випробування цілодобовими чеканнями повідомлень з війни.

Історію подружжя розповіла газета Волинь.

«Страх зникав, бо знав, що хлопців треба замінити»

Він – військовослужбовець нашої знаменитої 14-ої бригади імені князя Романа Великого, на фронті – з перших днів повномасштабної війни. Пройшов всі місця найзапекліших боїв 2022 року. Вона – кандидат економічних наук, доцент, заступник директора та завідувач кафедри фундаментальних та спеціальних дисциплін Нововолинського навчально-наукового інституту економіки та менеджменту Західноукраїнського національного університету.

Юрій – кремезний, йде впевненою ходою, борода вказує, що він вже з ветеранів, знає, що таке вибухи, свист куль, надійне плече товариша при наступі чи в окопі, в обороні. Наталія із захопленням дивиться на чоловіка.

Юрій – нововолинець, закінчив школу №7, і досі не забуває настанови директора Сергія Олексійовича Трофимчука, класного керівника Галини Володимирівни Карпець. Любив уроки історії України, у пам’яті хлопця досі – тема Голодомору.

– Я не хочу, щоб у нашій державі казали: «Не воює дитина політика, це – не війна, це – бізнес…»

– Після закінчення школи, – розповідає про себе Юрій, – вступив на навчання у Львівський університет внутрішніх справ, працював у Нововолинському відділенні поліції. Життєву дорогу різко змінив у лютому 2019 року, підписавши контракт на військову службу із 14-ю бригадою.

– Фактично тоді вже йшла мала, але жорстока війна з рашистами, – уточнюю і запитую:

– Що відчував, коли ще в ті часи перший раз виходив на бойові завдання?

– Страх, – відразу відверто відповідає. – Це – звично, це – правильно, і це було зі мною. Пам’ятним є перший виїзд на ротацію – початок літа 2019 року, Луганська область, від села Трьохізбенка до села Новотошківське. Але з кожним кілометром наближення до наших позицій страх все більше зникав, бо знав, що хлопців треба замінити. Потім була ротація, а через чотири місяці знову прибули в Луганську область.
Пройшов всі найгарячіші точки

– А яким був день вашого знайомства з майбутньою дружиною?

– (Обоє співрозмовників разом посміхаються, так разом і відповідають). Звичайно, 14-го лютого 2020 року – на День закоханих. Познайомилися у колі друзів, а от серйозно почали зустрічатися через півтора року, – уточнює Наталія.

– Хто проявляв ініціативу?

– Юра, – усміхається дружина, – був настирливим, все так імпровізував, з фантазією. Не можна було не відповісти на його дзвінки. І я розуміла, що там, де він перебуває, дуже потрібне спілкування.

– Коли розпочалася війна, – повертаю у ці жахливі для українців дні…

– Дуже добре пам’ятаю той день, – каже Наталія, – Юра був на полігоні у сусідній області, а тут серед ночі повідомлення, що росія починає бомбити Україну, повномасштабне вторгнення… Спершу деякий розпач, сльози. Заспокоїлася, коли він мені відписав, щоб не хвилювалася, що все добре – іде воювати. Це були важкі години, кожна дівчина чи дружина військового вам розповість свою історію 24-го лютого 2022 року…

Я чекала його додому, Юрію і його побратимам підходив строк ротації. А тут війна внесла свої корективи і, практично, 14-та бригада прикривала у перші місяці чи не всю лінію фронту, і мій чоловік перші п’ять місяців війни пройшов чи не всі її найгарячіші точки – Київщина, Херсонська, Миколаївська, Запорізька області, Донеччина.

А це – багато сліз дружини і постійна молитва. Наталія добре розуміла, що для воїна на передовій велику роль відіграє моральна підтримка рідних, тому, в міру можливостей, вони постійно старалися спілкуватися. Юра завжди просив розповісти – що у місті нового, що на роботі, як там її студенти. Пані Наталія зазначила, що завжди вагомими і переконливими для Юри була підтримка її мами (на наш превеликий жаль, вона померла у січні цього року), яка говорила про зятя: «Це – моя дитина».

Дружині не признавався про свої три контузії

– Наталіє, як у колективі сприйняли ваше одруження з військовим? – цікавлюся.

– Дуже позитивно. З перших днів війни наш колектив відразу почав допомагати армії, переселенцям, на базі інституту діє гуманітарний штаб. 14-та бригада стала нам, як рідна. Стараємося відгукнутися на всі запити армійців, – мовила.

– Не забуду також допомогу людей на сході держави, в зоні бойових дій, на Херсонщині, Миколаївщині, у Запорізькій області мешканці на марші виносили їжу, цигарки. Чоловіки–мисливці підходили і запитували, що потрібно, – приєднується до розмови Юрій. – На Донеччині, чесно кажучи, вже було по-іншому. Там моєму другові у машину розтяжку встановили. На щастя, він залишився живим.

Під час однієї з ротацій Юрія – молоді люди узаконили свої стосунки, і теплого серпневого дня розписалися у Нововолинському ЗАГСі. Чоловік знову став на захист держави, а Наталія продовжила вчити студентів, приймала заліки, екзамени й цілодобово подумки, телефонними дзвінками, СМС-повідомленнями ділилася з коханим.

Як розповідає Юрій, війна багатьох з його роти розкидала – загиблі, поранені, демобілізовані, переведені в інше місце служби, в декого з’явилися проблеми зі здоров’ям, спричинені війною. Дружині не признавався про свої три контузії…

Зараз доля розпорядилася так, що його, як юриста, прирядили у місце постійної дислокації бригади, аби «підігнати» і дати лад документації. Є можливість щодня бачитися з дружиною, жити сімейним життям.

– Юрію, що твій життєвий і бойовий досвід підказує про подальший розвиток війни? – запитую те, що найбільше всіх хвилює.

– Для нас він має бути позитивним. Перемога буде за нами. Але військових непокоїть і лютить корупція у вищому керівництві держави – розкрадання у мільярдних обсягах, цинічна нажива окремих людей на війні, на крові. Я не хочу, щоб у нашій державі казали: «Не воює дитина політика, це – не війна, це – бізнес…».

Після бесіди подружжя з посмішками на обличчях взялося за руки й пішло у своїх справах.