Ірина Дімітрова родом з міста Курахове Донецької області. До 2014 року вона жила та працювала у Донецьку, проте через війну, розв’язану росією, була змушена двічі полишати домівку і згодом опинилася у Луцьку.

У 2014 році родина Дімітрових була змушена переселитись до Житомира, родичів там не мала, облаштуватися допомогли знайомі. Ірина знайшла роботу, друзів, місто їй подобалось.

«У 2017 році в мене дуже захворіла мама, яка жила у Кураховому — воно було і залишається неокупованою територією. Я була змушена повернутись», — розповідає жінка.

Тоді знайшла роботу у районній газеті «Мар'їнська нива», де працювала журналісткою.

«Вона знаходилася у нині зруйнованій Мар'їнці, тоді вона була ще ціла й відносно спокійна», — зазначає вона.

Дорогою до роботи, жінка проїжджала 2 українські блокпости. 

Вона описала своє буденне життя до великої війни:

«Ти розумієш, що поруч війна, приїжджаємо вранці в Мар'їнку, десь гупає. Редактор газети каже: "Щось сьогодні стріляють, може по домах?". Живеш, як у паралельній реальності. Коли поруч війна, лінія розмежування, а тут десь будується дитячий садочок, у Красногорівці обладнують суперову опорну школу з ліфтами та усіма інклюзивними фішками...».

За її словами, після 2014 року війна і життя переплелись: когось поранило від прильоту ворожої ракети, а хтось у той же день одружується.

«В Мар'їнці весілля, поруч лінія розмежування, а за 20 кілометрів окупований Донецьк — це вкласти в голову іноді складно, але сказати, що там не було життя, я не можу», — каже курахівка.

У період з 2014 року до початку пандемії Ірина помітила, що на неокуповані території приїздили люди з Донецька.

«Приїздили, щоб оформити пенсію та закупитися. Купували цукерки, каву, чай, ковбасу, — розповідає журналістка. — Знімали також житло, бо в Кураховому станом на 2017 рік житло коштувало, як у Житомирі, обласному центрі. Курахове — не районний центр навіть, у місті проживали 20 тисяч людей, але ціни зросли, бо заробляли на цих "туристах", як їх називали».

Зі слів пані Ірини, їй було складно сприйняти початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, бо вона думала, що цього не станеться.

«Через 3 тижні після початку ми з сином були змушені виїхати, тому що сину на той момент ще не було 16 років і це було страшно. Там гупало, було чутно Волноваху, почалися обстріли Мар'їнки і в мене був страх окупації», — описує ті події курахівка.

Спочатку вони поїхали на Львівщину до знайомих.

«Подивилися ціни на квартири, тоді вони вже були чималенькими, бо до Львова поїхав Харків, Київ. Ми просто ткнули пальцем у мапу і поїхали до Луцька», — пригадує жінка.

На той момент журналістка працювала віддалено у газеті для переселенців «Схід NOW».

«Минулого року я влаштувалась на місцевий сайт мережі гіперлокальних медіа "Район.in.ua", один із потужних не лише місцевих, а й всеукраїнських, як мені здається. Живу і працюю в Луцьку», — розповіла вона.

Син пані Ірини нині є студентом переміщеного Донецького національного технічного університету та закінчує перший курс за спеціальністю комп'ютерні технології.

«Цей виш, як і ми — двічі переселенець. Спочатку переїхав з Донецька до Покровська, а потім звідти до Луцька», — каже жінка.

Батьки Ірини переселились до Миколаївської області та сподіваються, що зможуть повернутися додому, коли рідне Курахове стане безпечним.

Переселенка не підтримує зв'язків зі знайомими із Донецька.

«В мене є знайома, яка працює в міністерстві культури так званої "ДНР". Коли почалося повномасштабне вторгнення, я чекала, що вона хочаб напише мені, але ні. Є люди, які пішли працювати в окупаційну адміністрацію, але ми не підтримуємо зв'язки з 2022 року взагалі ніякі», — розповідає пані Ірина.

Також їй відома історія знайомого, який у 2019 році став до лав ворожої армії і минулого року загинув під Мар'їнкою.

«Йому було 30 років, я знаю, що родичі навіть не можуть забрати рештки. Для мене це трагедія, бо людина загинула, але у той же час вона повинна була усвідомлювати, куди вона йде. Вона зробила вибір і за нього відповідає. Я не вважаю, що мушу підтримувати зв'язки з людьми, які навіть не те, що Україну, вони мене зрадили», — висловила свою позицію курахівка.

Проте вона не хоче, щоб люди думали, що у Донецьку живуть тільки зрадники, бо це не так.

«Коли я таке читаю в коментарях десь у Facebook, я одразу відправляю на сайти місцевих військових адміністрацій міста Курахового, Покровська. Для того, щоб вони почитали і порахували скільки відбувається за тиждень поховань військових, які стали на захист України. Вони всі місцеві жителі й нажаль знаю випадки, коли їх не можуть поховати, бо територія вже окупована. Наприклад: Авдіївка — людина звідти родом, її не можуть поховати там і везуть ховати десь у Івано-Франківську або Львові, бо туди виїхали родичі...», — пояснює журналістка.

Вона вважає, що східнякам не пощастило мати спільний кордон із росією.

«У Донецьку живуть люди проукраїнські, їх багато. Вони чекають, не можуть про це говорити. Їм також складно спілкуватися з нами, бо вони поступово зневірюються в тому, що їх звільнять. 10 років — це великий термін. Хто може — виїжджає, але є лежачі, хворі, старі люди, в когось відсутні гроші... Для мене це складна тема, але хочу, щоб знали, що там також чекають на Україну», — наголошує жінка.

Ірина Дімітрова додає, що не може засуджувати тих, хто залишається в окупації.

З її слів, серед донеччан, які покинули окуповані території, побутують два погляди на те, що робити із людьми, які лишалися в окупації, після звільнення територій. Одні вважають, що всі люди, які отримали російський паспорт, мають виїхати з України, інші — що не потрібні ніякі стратегії деокупації, вони просто повернуться додому і будуть налагоджувати життя в українському місті.

«Така думка має місце, але там виросли діти, які народилися в 2014 році. Тому це складна проблема, яка потребує обговорення, як ми будемо жити після звільнення», — вважає переселенка.

На її думку, після звільнення Сходу, населення швидко відфільтрується:

«Ми прийдемо. Повірте, повернуться туди місцеві журналісти і держслужбовці, то за рік буде все, як має бути. Парадокс, але там місцеві довіряють місцевим більше. Тобто "болото" — хто був "нам все одно, аби було тихо" — лишиться, радикальні виїдуть, а проукраїнські будуть, як були. Є така думка, що на це потрібно 100 років, а може вистачить 5 або 3 років».

За її словами, багато сіл у районі Мар'їнки були засновані вихідцями з Полтавської та Київської областей, тому люди там не говорили чистою російською і користувались українською або так званим «суржиком» — сумішшю української та російської.

Жінка зізнається, що до 2022 року говорила переважно російською мовою, але матеріали на сайті, де працювала, були в більшості україномовними.

«Коли хтось з місцевих іноді просив писати російською, я казала: "Подивіться у якій державі ви живете і будь ласка вчіть українську мову"», — згадує вона.

Ірина вважає, що людина, яка живе в Україні, повинна знати мову і в громадських місцях користуватися виключно українською:

«Якщо людина їде жити в Іспанію або Польщу, вона вчить мову. Вона ж з іспанцем не розмовляє російською, бо він її не зрозуміє. З 2022 року переважній більшості, 70 відсоткам точно, стало зрозуміло, що українська мова — це ознака ідентифікації своїх».

За її словами, труднощі на новому місці  у Луцьку допомогли вирішити колеги та перша орендодавиця:

«Вона розуміла, що ми виїхали через війну і не піднімала мені ціну всі 2 роки, поки я жила на тій квартирі. Допомогли також такі самі переселенці з Харківщини, Луганщини, з якими ми спілкувались. Ми ходили гуляти, це була така емоційна, психологічна підтримка».

На її думку, переселенцям на новому місці потрібна допомога у певних питаннях, а не інтеграція, як така, адже вливаються у нове середовище люди самі. Підтримкою може бути психологічна допомога, житло, згідно із потребами конкретних людей.

Донеччанка вважає, що різниця між Сходом і Заходом надумана, а упередження про переселенців зведені до рівня міфу:

«Люди всюди однакові — це по-перше. По-друге, я не побачила ніяких складнощів, коли вливалася в колектив або спілкувалася з місцевими. Складнощів у мене не було, думаю, що і у волинян їх немає».

Зі слів пані Ірини, вона не відчуває себе переселенкою згідно того сенсу, який вкладають у це поняття.

«Я відчуваю себе людиною, яка переїхала у це місто через трагічні обставини. Звісно мені складно, адже люди, які переїздять, втрачають своє коло оточення і його потрібно будувати знову», — пояснила жінка.

Як вона каже, з 2014 року в українському суспільстві почав формуватися перегин, який яскраво проявився у 2022:

«Іноді ми або дуже героїзуємо переселенців, або робимо з них жертв. Вони не жертви і не прямо супергерої — це звичайні люди, які потрапили у незвичайні обставини».

Статус ВПО Дімітрови оформили заради довідки, яка була необхідною та отримували виплати, поки їх не відмінили.

«Іншими якимись програмами я не користувалася. На мою думку, серед ВПО потребують допомоги незахищені верстви: літні люди, багатодітні, самотні, а я вважаю, що не належу до таких категорій», — ділиться Ірина.

Вона відмічає, що Луцьк вважає своїм домом наряду з Донецьком, та Житомиром.

«Я всім кажу, що в мене три домівки: Донецьк — моє рідне місто, я його люблю і любитиму завжди, Житомир — там мої друзі, моя колишня робота, і Луцьк», — розповідає жінка.

Переселенка також поділилась своїми планами на майбутнє і сумнівається, що буде жити у Кураховому, але хоче повернутись у Донецьк після його звільнення.

«Я не знаю надовго чи ні, можливо я поїду туди на декілька років. Повернусь, бо я журналіст. Хочу бути там, побачити, що там буде відбуватися, допомогти і підтримати», — пояснила вона.

Ірина зізнається, що за час проживання у Луцьку, в неї жодного разу не виникло враження, що у місті не відчувається війна.

«Я буваю в Соборі на відспівуванні військових. Мене обурює, коли говорять, що у Луцьку немає війни, особливо місцеві», — описує свої емоції жінка.

Окрім цього, її дратує, що люди нехтують оповіщеннями про повітряну тривогу:

«Я досі панічно реагую на всі тривоги, хоча не ходжу щоразу в укриття, бо не маю часу і можливості. Проте завжди моніторю всі телеграм-канали. Тому що ми чули, як Мар'їнку б'ють, Волноваху — це було страшно».

За її словами, одного разу отримала неприємний досвід через байдужість людей до тривог:

«В мене був прикрий випадок минулого року. Я шукала ключі від укриття під будинком після прильоту на завод. Не могла їх знайти, ніхто не знав де вони і люди кажуть, що не ходять в укриття. Якщо прилетіло на завод, то і сюди може. Намагаюсь пояснювати, що не варто нехтувати, особливо після випадків прильотів».

Донеччанка за час війни зрозуміла, чого ніколи не зможе пробачити росіянам:

«Починаючи з 2014 року я не зможу їм пробачити нічого. Особисто я не хочу примирення з росіянами. Хочу, щоб ця країна виплатила репарації за все зруйноване у нашій країні і за майже повністю зруйновану Донеччину».

Серед іншого, вона усвідомила, що люди мають бути активними у своїй країні.

«Я зрозуміла також, що іноді пасивність і небажання витягнути голову з піску можуть призвести до так званих "ЛДНР"-2. Я відчуваю і свою провину, бо не завжди до 2014 року ми, які мали проукраїнську позицію і були за європейський шлях, голосно висловлювали свою думку, не дискутували або не відстоювали свою думку. Мені здається, що треба бути активніше і активних людей буде не вистачати після деокупації Донецька», — висловила свої думки журналістка.

Ірина Дімітрова вірить у перемогу України, бо вважає, що інакше бути не може, адже на нашому боці правда.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”,

що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю

ГО ГІТ та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.