Майя Москвич, учасниця Революції Гідності та засновниця клубу стрільби з лука «Луцькі соколи», з 2014 року захищає Україну як доброволиця. Після початку повномасштабного вторгнення вона знову приєдналася до ЗСУ і зараз третій рік у строю.

Напередодні Дня Незалежності вона розповіла про свій шлях, бойовий досвід та віру в перемогу, - пише Суспільне.

— З перших днів повномасштабної війни пішли у військо і нині вже третій рік у строю. На яких напрямках Вам доводилось воювати, служити?

На початку повномасштабної війни наш підрозділ мав першу бойову операцію біля Лиману. Ми мали зупинити наступ росіян. Ми були окремим стрілецьким батальйоном з автоматами на шкільних автобусах. Нас відправили зупиняти. Звісно, ми не зупинили. Це було наше бойове хрещення. Підрозділ зазнав втрати, люди потрапили в полон. Нашому відділенню майже в повному складі вдалося вийти. З Волині потрапила тоді в полон Алла Сенченко. Вона вже, слава Богу, вернулася додому.

Наступна наша зона відповідальності був Запорізький напрямок. Південь, де ми півтора року на нулі були. І вже під кінець весни 2024 року нас звідти забрали та відправили у наступ, зупиняти навалу на Донецький напрямок. Нам нічого не вдалося, бо ми були дуже виснажені, дуже втомлені. Я вважаю, що це було помилкове рішення забирати наш підрозділ звідти. Бо на Запорізькому напрямку ми могли б тримати ще пів року позиції, бо ми їх знали. А на новому напрямку зупиняти наступ людьми, де великий недобір, половина хворі, командири недобре оцінили наші спроможності. 

— В якому зараз підрозділі ви служите?

Я служу на найнижчій посаді, в найнижчому ієрархічному підрозділі. Це легка піхота. Це окопи і тримання позицій на посаді санітара. Як на мене, що Збройні сили потребують змін, щоби життя людини було найвищою цінністю. На жаль, зараз так не є. Це факт. Десь в системі є така проблема, що якщо, наприклад, командир втрачає позицію, здає, наприклад, відходить, здає село, відкриваються кримінальні провадження, службові розслідування.

Люди підуть воювати за Україну тоді, коли побачать, що вони є цінністю, що їх будуть берегти. І люди мають цього вимагати, мені здається, від держави зараз. І військові мають це говорити. І держава має змінюватися. Держава теж має бути такою чудовою, щоб за неї хотілося воювати.

— Як заохочувати, щоб люди не втрачали мотивації та бажання захищати країну?

Так. Мені видається, що і зараз люди не проти Україну захищати безліч, але просто вони чують ці історії і в голові в них визріває, в них вже вибудувалося стільки тих демонів, які говорять: підеш ти загинеш. з фронту, наприклад, історії, коли не бережуть бійців, коли кидають на якісь позиції, ці історії множаться. Про хороші історії ніхто не говорить, в основному, говорять про погані. Вони слухають ці історії і в голові в них визріває, в них вже вибудувалося стільки тих демонів, які говорять: підеш ти загинеш.

Мені видається категорія загиблих найменша в Збройних силах по втратах. Більше просто звільняються, ідуть CЗСЧ, ще кудись. Через те, що щось недобре. Є дуже багато чудових підрозділів, цей досвід треба масштабувати. 

— Майє, ви маєте вже трирічний досвід повномасштабної війни й ще до повномасштабної війни теж служили у війську. І розповідаєте про різні дуже складні ситуації. Чи не шкодували ви про свій вибір?

Був період, коли я ставила собі питання прямо на службі, напевно, цією зимою взагалі. Чи не помилилася я, вставши на цей шлях боротьби за Україну? Тому що це ж не всі роблять. Можна було б піти замість того, щоб 17 років займатися національно-визвольною боротьбою, більше часу здобути освіту, піти на роботу, зробити кар'єру за цей час, одружитись, народити дітей. І взагалі, може виїхати навіть за кордон і дивитися на це все. І можу дякувати просто військовим за те, що вони служать і дають можливість жити. Це ж можна робити, так роблять.

Чому я, віддавши стільки років свого життя, чи не марно це все я зробила? І це питання стояло, тому що виглядало так, що не знаю. В якісь моменти здавалося, що це все не варто захищати настільки в негативному світлі. Однак, я дійшла висновку, що я не змогла б зробити по-іншому. Тому що всі мої бажання боротися за Україну були дуже щирими. Я не можу стояти осторонь, тому що я люблю Україну. Чому люблю? Любов вона не має причини.

— Які слова підтримки від цивільного населення хотіли б почути?

Найкращим мені видаються слова, які можна сказати зараз військовому. Наприклад: "Я пішов і оновив дані в ТЦК", "Я пройшов якісь курси, і якщо мене призвуть я готовий стати на захист України", "Я не йду добровільно, але якщо призвуть я піду". Все.

— За роки війни українське військо змінилося і на сьогодні які його сильні сторони?

Дуже сильно змінилося. Перше це нарешті, як на мене, дуже хороше спорядження видають. Одяг ЗСУ — він якісний. Я зараз у футболці і я її обожнюю. Такої футболки ніде не купиш. Термобілизна. Мені цього року вперше видали жіночу форму, яка підійшла по розміру ідеально.

Матеріально-технічне забезпечення, як на мене, воно піднялося. Логістика дуже хороша. Дуже гарно розвиваються безпілотні системи, динамічно. Є підрозділи, які почали розуміти, що за людей треба боротися, вони починають займатися рекрутингом. 

— Чи сьогодні можуть військовослужбовці отримати реабілітацію за допомогою стрільби з лука і чи плануєте Ви надалі продовжувати розвивати цю реабілітацію, коли буде перемога?

Спортивну реабілітацію треба розвивати, не чекаючи перемоги, а вже і вона вже розвивається за період повномасштабного вторгнення. Дуже масштабувалися Ігри нескорених, в яких я брала участь. Коли раніше було 150-200 учасників, то зараз понад 500. Є всі адаптивні види спорту.

Реабілітація зі стрільби з лука в Луцьку працює на постійній основі. Клуб регулярно проводить тренування, співпрацює з реабілітаційним центром. Це працює вже на потоці. І військові можуть приходити, займатися, проходити реабілітацію. І я думаю, що коли я повернуся з війни, я також долучуся.