Пан Юрій, позивний «Купол», – 47-річний житомирянин і боєць мотопіхотного батальйону 100 омбр. До 13 червня 2024 року він не мав жодного стосунку до військової служби, але того дня вирішив добровільно приєднатися до ТЦК.

Історію захисника опубліковано на фейсбук-сторінці бригади.

– Мав проблеми з міжхребцевими дисками, тож свого часу був визнаний непридатним до військової служби у мирний час. Працював у банківській сфері, адже здобув вищу економічну освіту. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, я теж був переконаний, що користі з мене в ЗСУ не буде. Але на третьому році «великої війни» таки дійшов висновку: чоловікові у нинішній ситуації вже точно не час відсиджуватися вдома. Бо потім може бути дуже складно це пояснити – насамперед, самому собі, – відверто розповідає Юрій.

24 червня нинішнього року чоловік вперше тримав у руках автомат – складаючи присягу на вірність українському народу…

…А менше ніж за три місяці після того – 15 вересня – «Купол» впритул застрелить двох орків, хитрістю заволодіши автоматом одного із них.

– Вранці 14 червня з побратимом на псевдо «Січень» ми заступили чергувати на одному із наших спостережних пунктів – це дві бійниці, з’єднані траншеєю метрів сім-вісім завдовжки. – День видався гарячим. Після чергового скиду запалювального заряду на позиції почалася пожежа – внаслідок якої одна із бійниць вигоріла вщент. Поки давали раду вогню, мінометним обстрілом пошкодило наші автомати – стало зрозуміло, що вести вогонь із них ми вже не зможемо, – згадує «Купол».

А вдосвіта наступного дня (ледь-ледь починало «сіріти»), Юрій… почув біля позиції російську. 

Ворожих диверсантів було двоє. Вочевидь, вони були переконані, що на вигорілому спостережному пункті нікого немає – адже двійко наших бійців зачаїлися у вцілілій бійниці. Як тільки орки заскочили в траншею, Юрій інстинктивно зрозумів: є лише один-єдиний шанс:

– Скориставшись знанням їхньої псячої мови, я вигукнув, не виходячи з бійниці: «Пацани, своі! Нє стрєляєм! Нє стрєляєм! Своі! Побазарім – всьо разрулім!». Після цього обережно висунувся зі сховку з націленим на орків автоматом. «Січень» також наставив на них свою зброю…
– Какіє на**й своі?! Ви кто?! – пролунало у відповідь.
– 155 брігада!!! – заволав я (чув про їхню присутність на нашому напрямку), – При цьому перший із них – низький і кремезний (як згодом з’ясується за численними кримінальними наколками на руках – бувалий у бувальцях «урка» з позивним «чєрєп») – підійшов уже майже впритул. За ним стояв високий і худий (забігаючи наперед – командир групи «башкір»… з шевроном «1 славянской брігади»). І ось ця моя «155 брігада!!!» на якусь долю секунди «перевантажила» мізки покидьків. Присідаючи й відкидаючи правою рукою свій автомат, я лівою вихопив зброю в «чєрєпа» й пустив йому знизу чергу просто в шию, наступну – в обличчя «башкіру»…


За кілька хвилин, трохи прийшовши до тями, Юрій помітив, що в уже сконалого «башкіра»… замиготіла рація. Вслухавшись у ворожі перемовини (і, звісно, не видаючи себе), боєць зрозумів: ворог починає масований штурм… 

…Полчища орків сунули на наші позиції – не здогадуючись, що усі їхні плани прослуховуються і ретранслюються по іншій рації на наш командний пункт. Відповідно, артилерія і «безпілотчики» завдавали феноменально точних ударів, «мінусуючи» живу силу і техніку противника…

І лише наступного дня – близько четвертої дня – ворог нарешті второпав, у чому справа і «заглушив» рацію «башкіра»…

– Не відчуваю анінайменших докорів сумління, – зізнається Юрій, – Ця сволота прийшла на нашу землю з чіткою метою – знищити нас, українців. Натомість мені навіть не довелося порушувати свою обіцянку. Зі своєї зброї я таки не стріляв – «забаранив» з їхньої ж…