Нещодавно в селі Краска Здомишельського округу сталося велике горе: у родину Катерини Гнатівни Бідзюри прийшла страшна звістка — її син Сергій Бідзюра, 40-річний захисник України, загинув 18 серпня під час виконання бойового завдання на Харківщині.

Сергій віддав своє життя за незалежність Батьківщини, залишивши по собі світлу пам'ять як про мужню і справедливу людину, - пише газета Ратнівщина.

Сергій Володимирович народився у 1984 році у сім’ї Володимира та Катерини Бідзюр. Їхня спільна життєва дорога пролягла у Краску. Катерина – родом із Глух. Після закінчення Рівненського кооперативного технікуму працювала у Старій Вижівці товарознавцем.

Коли поєднала свою долю з уродженцем Краски Володимиром Бідзюрою, по закінченню Луцького училища культури стала працювати бібліотекарем у сільській бібліотеці. А вже згодом стала і завідуючою клубом. Загалом за її плечима – 25 років стажу роботи у книгозбірні і 10 за сумісництвом – у клубі. Володимир змолоду працював у Бресті електриком. Через Краску в Білорусь курсував потяг. Тож у той час більшість людей із села їхали вранці на роботу в Брест, а ввечері поверталися.

Подружжя Бідзюр народило і виховало трьох синів – Ігоря, Сергія та Віктора. Катерина Гнатівна пригадує, що було нелегко. Чоловік їхав на роботу на два тижні, а на ній трималося все: діти, господарство, городи, робота. Тому привчала змалечку синів до праці. Каже, що не було такого, щоб вони відмовлялися щось робити. Треба – значить треба. Удвох з чоловіком розуміли, що хлопці повинні вміти робити будь-яку роботу, повинні бути зайнятими. Тоді на пустощі часу не буде.

Хлопці наші знали, що зроблять роботу, і можуть відпочити, - пригадує дитячі роки синів мати. - Полемо картоплю. Вони полють, я огортаю. Справилися – пішли на річку. Вони мене слухали, я ними керувала. У нас не було розбрату, що один робить, другий ні. Якщо провинилися, то й відповідали всі незалежно від того, хто винний. Але й допомагали, підтримували один одного.

23 роки тому 19 серпня страшне горе увірвалося в домівку Володимира і Катерини Бідзюр – трагічно загинув син Ігор. Йому було лише 20 років! Та навчилися жити із болем у серці від втрати дитини. Болючим ударом по батьках була важка травма після падіння у сина Віктора. А сім років тому помер Володимир Бідзюра.

Сергій після закінчення школи працював в основному по заробітках. Певний час проживав у селі Мизове, був у цивільному шлюбі, їздив на роботу до Ковеля. Та згодом повернувся у рідне село. Мешкав з матір’ю. Саме перед початком війни приїхав із Польщі з заробітків. 25 лютого мав повертатися на роботу, та 24 лютого почалася війна. Тож був у селі, хазяйнував по господарству, підпрацьовував у лісництві.

Військовий шлях Сергія Бідзюри розпочався 12 квітня 2024 року, коли до нього приїхали працівники ТЦК та сказали збиратися. Він не ухилявся, не уникав. Швидко зібрав свої речі і поїхав з ними. 

Спочатку був у навчальному центрі на Рівненщині. Мама каже, що розумів усі ризики служби, бо знав, що його готують у піхоту штурмовиком. Після відправки в зону бойових дій був на Донеччині.

Як я ждала його дзвінків! – каже мама. - Бувало, що йшли на завдання на добу, а бувало, що й на 6-7 діб. А якось взагалі 11 діб не виходив на зв'язок. Коли подзвонив о пів на першу ночі, я не думала про те, що ніч. Вибігла на вулицю, шукала місце, де краще ловить зв'язок (у Красці мобільний зв’язок працює з перебоями, - авт.). Він сказав, що живий-здоровий. Просто в часі завдання затягнулося. Йшли на шість діб, а були десять. На одинадцяту добу тільки повернулися. Казав, що три дні були без води і без їжі, поки вийшли ближче. Те, як хлопцям доводиться, знають лише ті, хто воює, і їхні родичі, - ділиться сокровенним Катерина Гнатівна. – А те, що бачимо з екранів телевізорів, - на жаль, гарні картинки.

Сергій Володимирович з маленького дуже любив тварин. Ловив рибу. Їздив за грибами. Навіть на війні годував котів і собак. Якось по відео-зв’язку розповідав про кішку, яка кошенят привела. То мама жартома сказала, що з війни повернеться з кошенятами. Він же на це відповів: «То ще треба повернутися!».

За два тижні до загибелі підрозділ, у якому воював Сергій Бідзюра, перевели на Харківщину. У вівторок, 13 серпня, востаннє спілкувалися по телефону. Мама пригадує, що в той день син подзвонив майже до всіх, з ким взагалі спілкувався. А перед виїздом на бойове завдання зателефонував і сказав: «Мам, нас забирають на позицію. Як вернуся живим, то передзвоню!»

Але з того завдання він так і не повернувся. У неділю (18 серпня, - авт.), десь о пів на дванадцяту, я подзвонила до командира, бо серце було не на місці. Але він сказав, що всі живі-здорові. На позиції, тому не виходять на зв’язок. А виявилося, що невдовзі всі вони загинули.

19 серпня серце матері рвалося на шматки і виривалося з грудей так само, як тоді, 23 роки тому, коли загинув старший син. Тільки було вдвічі болючіше! Як так?! Чому?! Не можна бути готовою до втрати рідної людини, навіть якщо розумом усвідомлюєш, що це війна і в будь-яку мить може трапитися непоправне.

Працівники ТЦК, влади, староста, місцевий медик прийшли в її оселю, щоб сповістити, що її Сергія більше немає. Що говорили далі, не пам’ятає. Та й хіба воно важливе?! Шок закував мозок, серце стиснулося від болю.

Я головою все розумію. Але не було б так образливо, якби ця війна стосувалася всіх, - плаче Катерина Гнатівна. – А то простих забирають і в трунах привозять, а інші жирують! Це наші діти їх захищають!

Уже згодом, через кілька днів, трохи оговтавшись від шоку, мати подзвонила до командира сина, щоб запитати, як він загинув. Того дня, 18 серпня пообіді, місцевість, де перебував з побратимами на завданні Сергій Бідзюра, накрили вогнем вороги. Загинуло 9 бійців, у тому числі й її син.

По життю він був упертий, настирливий.

Він не був м’яким, не був «тютею», - характеризує сина мати. - Сергій сам за себе міг постояти і ще когось захистити. Справедливий. Його несправедливість добивала. Для мене він добрий був, помагав усім людям, не боявся війни, не втікав. Життя любив, тільки коротко обірвалося… Шкода, як гинуть молоді хлопці…

21 серпня тіло загиблого Героя Сергія Бідзюри востаннє повернулося у рідну Краску. Квітами і сльозами навколішках зустріли його односельчани. Відспівали захисника у місцевому Свято-Успенському храмі. Замайорів над його могилою жовто-блакитний прапор. А вдома про подвиг сина матері нагадуватиме ще один стяг, якого їй передали військові на знак його вірності військовій присязі. Та як би вона воліла бачити той прапор на флагштоці біля державних установ, а не на домовині сина!? Як би хотіла пригорнутися до міцних грудей і почути стукіт рідного серця! А натомість збирає всі сили в кулак і каже:

«Така, видно, моя доля! Такий в мене хрест!» І коли спілкувалася з командиром, щоб дізнатися подробиці загибелі сина та слухала від нього слова вдячності за відважного бійця, побажала їм: «Бережіть себе, хлопці! Я знаю, як важко!...».