Чим живе Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки напередодні Дня захисників і захисниць України.

Про це пише ІА «Волинські новини».

Лучани може й не усвідомлюють, що в нашому місті діє музей, аналогів якого більше немає на Західній Україні. На подвір’ї виставлено 48 одиниць техніки та важкого озброєння, кожна з яких має власну історію. 30 одиниць останнім часом відреставровано.

Музей підпорядковується Міноборони, тому його експозицію компонували із надлишкового майна та з полігонів, розповідає зберігач фондів І категорії Василь Карпюк. Дійсно, на одному з танків видно сліди від влучань. Є дірка від кумулятивного снаряда. Один постріл був особливо влучний: снаряд потрапив точно між корпусом та башнею танка. Під час бойових дій це означало б, що танк супротивника уражений.

До речі, деякі екземпляри бронетехніки з колекції музею можна без перебільшення назвати легендарними. Чого лише вартий Т-34-85 – «тридцятьчетвірка» – танк, який став одним із символів Другої світової. У 1941 році його вважали чи не найкращим середнім танком у світі. Перша масова бойова машина з дизельним двигуном (вага – 32 тонни, максимальна швидкість – 55 км/год), довгоствольною 76-міліметровою гарматою (відповідно, ця модель танка називалася Т-34-76), яку потім замінили на потужнішу, 85-міліметрову. Вона могла протистояти німецьким танкам на рівних.

До завершення Другої світової війни було виготовлено більше 20 тисяч одиниць техніки. Конструкція танка була такою вдалою, що на його основі створили самохідні артилерійські установки і спецмашини. Частина з них експлуатувалася аж до кінця 70-х років по усьому світу – від Радянського Союзу до країн Африки та Латинської Америки. А одні з останніх згадок про досить вдале бойове застосування Т-34-85 стосуються зовсім недалекого минулого – періоду громадянської війни у Югославії 1991-1995 рр.

Ще один дуже цікавий зразок техніки часів Другої світової – «Звіробій», або, як його називали противники, «Dosenoffner», – з німецької відкривач консерв. Таке прізвисько 46-тонна самохідна установка ІСУ-152, яка з’явилася на фронті на початку 1944 року, отримала за надпотужну 152-міліметрову гармату. Її бронебійний снаряд (вагою майже 50 кг!) пробивав з відстані в 1 км броню, товщиною 123 мм. Машина вражає зовнішнім виглядом навіть у наш час: її передня частина захищена плитами товщиною 90 мм, а маска гармати, взагалі, виглядає монолітною.

Є у музеї і сучасні екземпляри бронетехніки. Поряд з Т-34-85 знаходиться Т-64. Одразу помітно, наскільки він відрізняється нижчим профілем, потужнішою гарматою, пласкішою баштою. Свого часу це був перший у світі танк з автоматичною системою заряджання. Це дозволило зменшити екіпаж до 3-х осіб. Система керування вогнем включала в себе новаторський оптичний лазерний далекомір. Вперше у світі інженери використали комбіновану броню – для захисту від кумулятивних снарядів. Пізніші модифікації базової моделі призвели до створення Т-64 БМ «Булата» – основного українського бойового танка, який нині випускається на заводі імені В. О. Малишева у Харкові.

І, повертаючись на початок нашої розповіді, – про танк зі слідами влучань – варто сказати, що це останній важкий танк Радянської імперії. На табличці він підписаний як Т-10. Однак, коли у 1948 році починалася його розробка, він називався ІС-5, потім ІС-8, згодом ІС-9 та ІС-10. Скорочення ІС – з російської «Иосиф Сталин» – було відкинуте після смерті диктатора. Усього ж з 1954 по 1966 рік було виготовлено близько 1500 цих танків різних модернізацій. На жаль, чи на щастя, їм не довелося брати участь у бойових діях, хоча тоді Захід сприймав танк як чи не найбільшу сухопутну загрозу. І не дивно, адже озброєння Т-10 передбачало навіть використання атомних зарядів.

Після списання більшість машин відправили на полігони, де вони стали мішенями для інших танків та авіації. Ось звідки у музейного екземпляра сліди від куль... Водночас у цього танка були й інші варіанти застосування. Наприклад, на його основі була створена пересувна атомна електростанція! Вона вдало пройшла випробування у 1960-х, але згодом проєкт закрили.

Найновіший зразок техніки – бус, яким волонтери вивозили поранених. Автомобіль використовували для зйомок фільму «Кіборги». Після зйомок побачили, що його відновлювати дуже дорого, відтак подарували музею.

– Найстаріший зразок техніки – башта від радянського легкого танка Т-26. Його знайшли в болоті біля Козацьких могил у 1980 році, але витягти змогли лише башту. Такі танки Червона армія масово використовувала лише у 1941-42 роках. Він застряг у болоті найімовірніше під час танкової битви у трикутнику Луцьк – Дубно – Броди. Це був наймасовіший танк з радянської сторони в цій битві, – розповідає Василь Карпюк. – Коли ми виставили фото на обговорення, то за цю башту пропонували 5 тисяч доларів.

Для любителів авіації знайдеться кілька літаків. Деякі з них могли нести ядерний боєзаряд. Є в музеї і АН-2, який у народі називали «кукурузник». Його вважають одномоторним літаком з найбільшою площею крила в світі. Крім того, саме «кукурузника» найдовше випускали серійно – 50 років. Також музейники відновили фюзеляж літака, який колись стояв на території військової частини на вулиці Привокзальній та був спалений вандалами.

Лише у цьому музеї можна побачити у розрізі двигун від СУ-24. До речі, луцький завод «Мотор» досі ремонтує подібні.

– Ось 57-міліметрова гармата ЗІС-2, яку запустили в серійне виробництво 1 червня 1941 року. З’ясувалося, що перші німецькі танки мали не дуже сильну броню. Тому ця гармата на тодішніх реальних дистанціях бою (до 500 м) бувало наскрізь пробивала їх бронебійним снарядом. Тому наприкінці 1941 року припинили серійне виробництво гармати із дивним приписом «через надмірну потужність», – наводить цікаві деталі Василь Карпюк. – Але основна причина все-таки інша: ця гармата дорожча у виробництві, потребує більше часу на виготовлення, а через довгий ствол було більше виробничого браку. А для боротьби з тодішніми німецькими танками вистачало гармати калібру 45 міліметрів, виробництво якої уже давно була освоєно військовою промисловістю СРСР.

На жаль, досі не відновлено другий корпус, який є на території закладу. Але тут музейникам самим вже не справитися.

– Є готова проектна документація. На момент виготовлення відновлення коштувало близько 3 млн грн. Нині – близько 9 млн, – каже директор музею Олег Ткачук. – Є перспектива відновлення. Ми можемо багато що зробити власними силами. При допомозі меценатів зробили площадку під гармати, підняли колісну військову техніку. Місцеві можновладці запитують: чий музей? Міністерства оборони України. Тому й відмовляють у фінансуванні. Але якщо музей від Міноборони, то він не перестає бути волинським. Щороку у нас бувають до 30 тисяч відвідувачів. Цього року через карантині обмеження побувало близько 22 тисяч. І це не лише жителі нашої області, але й усієї України, часто є іноземні гості. Тепер займаємося створенням точних копій прапорів часів козацтва (оригінали яких зберігаються в Швеції) та військових прапорів часів УНР. У цьому нам допомагають волонтери, зокрема Юрій Мартинюк, Сергій Солодкий, Козацьке стрілецьке братство та керівництво Луцького національного технічного університету. Ми мусимо збирати експонати, які стосуються військової історії краю. Тому ще раз звертаюся до ветеранів: «Якщо маєте речі пов’язані з бойовими діями – приносьте. Вашим правнукам це може бути байдуже». Я бачив, як у 1990-х роках внуки-правнуки відрами понесли на базар продавати дідівські нагороди Другої світової війни, а в музеї це збережуть і правнуки зможуть подивитися. Якщо ці речі потраплять в основний фонд, то нікуди не зникнуть, бо українське законодавство дуже жорстке у цій сфері.

Музей приваблює не лише технікою. Внутрішня експозиція не менш цікава. Зокрема, там зібрано мундири багатьох міністрів оборони, українських генералів, офіцерів періоду незалежності та АТО/ООС – Віталія Радецького, Віктора Муженка, Костянтина Коваля, Сергія Попка та інших. Через 50 років це будуть унікальні речі.