Не так давно молодий офіцер родом із Ківерцівщини повернувся на службу, в «рідний» підрозділ, в свою 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого.

Про це пишуть на сторінці «14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого».

Замість лівої ноги, яку втратив під час підриву, рятуючи побратима, – протез. Роман показує його спокійно, анітрохи не нітячись, з самовладанням, якого навчився, заплативши дуже високу ціну. Це сталося наприкінці вересня…

Разом із двома побратимами, Михайлом та Миколою йшли «чистим», бо вже ходженим до нас, шляхом, – розповідає лейтенант. – Відстань до ворога – дуже мала, тож були особливо пильними. Михайло йшов першим, і впродовж кількох секунд після того, як пролунав вибух, ми бачили тільки стовп пилу… Виявилося, що вибуховою хвилею Михайла відкинуло в посадку неподалік, в окоп, звідки вибратися сам він не міг. Коли я дістався до нього, шокованого, побачив, що у нього немає частини правої ноги. Швидко наклав турнікет, забрав його автомат, і витягнувши побратима з окопу, зробив крок назад. Тоді й пролунав другий вибух…

Коли минув перший шок від пережитого і побаченого, пригадує Роман, він сам собі наклав турнікет. Каже, дуже переживав за праву ногу, але з нею все було набагато краще, ніж із лівою. В той час, коли третій із групи, Микола, біг по допомогу до найближчого спостережного поста, Роман та Михайло, попри біль і ризик смерті, адже ворог чув вибухи і запросто міг скористатися становищем наших військовослужбовців, почали вибиратися з посадки.

«Повзли. Я тягнув на собі два автомати, свій і побратима: кинув автомати на 2 метри поперед себе – доповзли. Кинув знову… І так багато разів… З усіх сил намагалися не втрати пильність, не пропустити постріли в наш бік, і спробувати відбитися, аби вижити… А ще постійно падала рація, яку я чомусь того дня не причепив на карабін. Дуже боявся її загубити, щоб ні за яких обставин не дісталася в руки ворогу. Не загубив», – переповідає.

Потім були побратими, які винесли поранених, спостережний пост, де Роману наклали турнікет уже на іншу ногу, теж серйозно поранену, дорога до шпиталю, і всього дві думки, пригадує Роман: «що я скажу батькам?», і «як далі служитиму?»

Чомусь дуже не хотілося казати рідним про те, що сталося. Думав, нехай якось пізніше, потім… А вдома, виявляється, вже все знали, і просто божеволіли від тривоги, – батькам повідомили через годину після того, як я підірвався. Але я про це дізнався майже через дві доби, уже в Харківському шпиталі. Там, після складних операцій і наркозу, і прийшло справжнє усвідомлення того, що сталося. Звичайно, був розпач: мені 22, і в мене немає ноги… Але, на моє щастя, і можливо, завдяки характеру, я швидко взяв себе в руки. В той же час, багатьом хлопцям, у яких такі ж поранення чи схожі, відновити душевну рівновагу після поранення не дуже вдається.

«Проблема отут, – Роман торкається голови. – Як ти себе налаштуєш, так усе й вийде. У мене вийшло непогано, особливо, з огляду на ситуацію, яка могла завершитися набагато гірше… Звичайно, невеселі думки час від часу з’являються, але я переконав себе, що життя продовжується і все буде добре», – розказує військовий.

Пощастило йому, впевнений Роман, і в тому, що, вперше одягнувши протез, він відразу став і пішов, сам, без милиць, що трапляється нечасто. Зараз, дивлячись на те, як хлопець бадьоро йде поряд із побратимами, не знаючи про характер його поранення, і не здогадаєшся, що в Романа протез. А легке накульгування можна з легкістю віднести до особливостей ходи. Але головне – це оптимізм Романа, його вміння радіти життю, вчити цьому інших, бачити серед незначущого і дрібного основне і найважливіше.

Знаєте, я колись мріяв про дорогу машину, про подорожі. А зараз мрію про те, аби зі мною та з рідними все було добре, щоб близькі були живі і здорові. І про мир після перемоги… Чи пробачу я ворогу за те, що зі мною сталося? Ні, не пробачу, і не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і поранених, за свою країну.

Про те, аби не повертатись на службу в Романа, каже він, не було навіть думки, хоча підстави для цього були більш, ніж вагомі. І зараз, повернувшись у свій підрозділ, молодий офіцер надихає своїм прикладом, своєю мужністю, стійкістю і жагою до життя побратимів. Пригадує, що після реабілітації йому пропонували ще місяць відпустки, але він відмовився.

«Дуже втомився лікуватися, і за своїми скучив…». За тими своїми, з якими після важкого поранення повернувшись на фронт, відвойовуватиме мир для своєї Батьківщини.