Якби не карантин – не знати, чи застали б ми вдома Василя Гуча із села Дерно що на Ківерцівщині. Він – знаний далеко за межами області пічник. Мурує енергозберігаючі грубки та каміни. А ще печі піцерій на Волині, де готують таку смачну італійську піцу – теж справа рук Василя Миколайовича. Про майстра розповідає інтернет-видання «Вісник+К».

Зарплата лісничого – як кілограм лисичок

Насправді, за спиною у Василя Гуча дві освіти і зовсім інші професії. Спочатку він закінчив Московський інститут залізничного транспорту. Отримав спецпідготовку по геодезії, розробляв наплавні залізничні мости. Потім опанував фах ландшафтного дизайнера у Київській лісогосподарській академії. Каже, що потрапив туди просто чудом.

Опісля півтора року працював у лісництві, якийсь час навіть був виконувачем обов’язків і… розчарувався. Особливо коли побачив, що поляки купували у них кілограм лисичок за ціною його місячної зарплати. На той час у Василя Миколайовича вже була сім’я, двоє дітей, тож плюнув, розрахувався і поїхав на заробітки у Москву простим чорноробочим.

Саме там доля звела його із земляком – майстром з Луцька, який за освітою був інженер-теплотехнік, тобто добре знався на грубках і печах.

– Поки разом працювали – він розказував, а я запам’ятовував і носив у голові десятки, а потім і сотні готових проєктів з формулами, розрахунками. Отак я опанував зовсім нову для себе спеціальність – пічника, – розповідає пан Василь.

Камін для Пугачової

Набивав руку у муруванні Василь Миколайович за кордоном, а потім зрозумів, що замовлень і тут вистачає. Слава про майстра із золотими руками швидко розліталася. Посипалися замовлення від поважних бізнесменів та власників ресторанів, зокрема, піцерій, з Волині, Рівненщини, Києва, Закарпаття, Черкащини… Бо ж пічник Гуч освоїв мурування справжніх італійських печей для випікання піци. Пояснює, що це доволі складна річ, котра вимагає спеціальних знань і розмірів, яких необхідно дотримуватися. Без них піч вдаватиметься щоразу різною і зовсім не нагадуватиме італійську. Це ж стосується і звичайних грубок та камінів.

– Змурувати такі речі «на око» неможливо, – запевняє Василь Миколайович. – Потрібна технічна освіта і розрахунки в проєктах, знання складного руху диму та газів. Самоучки були і є – я не сперечаюся. І вони змурують грубку, але ви у ній спалите два КамАЗи дров і вугілля, а тепло вам не стане. Цінність та ефективність грубки, каміна у тому, щоб бути економними, і при цьому за рахунок руху диму всередині ще й віддавати тепло. А щоб цього досягти, треба знати об’єм кімнати, висоту димоходу, матеріали вікон: пластикові чи дерев’яні і так далі. Якось у Рівному попросили мене «відремонтувати» грубку: господарі не змогли її розтопити у щойно купленому будинку. Його, як виявилося, будували полонені німці одразу після війни, і вони вже у ті часи вміли використовувати найскладніший спосіб мурування, знали про димооборот і економність. Я таких грубок більше ніде у нас не бачив.

– Маєте учнів, які переймають ваші знання?

– Пробували хлопці вчитися, але потім кидали. Один об’єкт запам’ятали, але наступний – вже зовсім інший, треба сидіти, думати, вираховувати. Грубка від грубки таки різниться.

– Які відомі люди скористалися вашими послугами? – не могла не поцікавитися.

– Не буду називати. Багато відомих і впливових. Я колись мурував і оздоблював шестиметровий камін одному з них – уявіть розмах будинку! А нещодавно один із замміністрів у Києві замовив собі звичайну «сільську» грубку. А ще наша бригада мурувала камін у маєтку Алли Пугачової.