«Я глянув у дзеркало й задумався, що зі мною не так. Я живу в Торонто ― мультикультурному великому місті, де розмовляють 180 мовами і видають 79 різномовних періодичних видань... », ― пише Єжи Онух в колонці УТ.

«Шукаю друга, який простягне мені руку», ― співав польський бард Стан Борис на початку 1970-х років. Я зро­став у культурі, що заохочувала цінувати дружбу і друзів, ладних простягти руку навіть у найтяжчій ситуації. Поява фейсбуку та інших соціальних онлайн медіа з властивою їхнім користувачам манією гарячково додавати віртуальних знайомих як квазісправжніх друзів стала синонімом нової ери дружби.

Минулий рік, серед інших незапланованих завдань, спонукав замислитися над характером і значенням наших зв’язків з іншими людьми. Якою є ситуація з нашим приятельством в добу глобальної епідемії, сповненої парадоксів? Перед нами постає чимало запитань. Чи пов’язана кількість із якістю? Відповідь здається простою, але що вона означає? Дослідник людської вдачі, психолог-еволюціоніст Робін Данбар вважає, що люди як вид здатні підтримувати приязні стосунки з чотирма—шістьома найближчими друзями. Ця нуклеарна група ― люди, з якими ми маємо найміцніший емоційний зв’язок і до яких найдужче прив’язані. Зазвичай до цієї групи належать наш емоційний партнер і кілька членів найближчої родини. Далі перебувають близькі нам люди, проте щоразу ми вкладаємо менше наших почуттів у зв’язки з ними. Далі ― всі ті, кого ми звикли називати знайомими, передусім близькі, а потім просто знайомі. Беручи до уваги обмежену кількість притаманної нам емоційної енергії, ми змушені ненастанно змінювати рівновагу наших дружніх почуттів. Коли додаємо нового друга, хтось із давніших опускається нижче в цьому особливому рейтингу приязні.

Кожні п’ять—сім  років ми міняємо половину приятелів і знайомих із нашої мережі.

А найцікавіше, що на наші дружні почуття не завжди відповідають рівнозначною прихильністю. Вважається, що половина наших соціальних зв’язків ― вулиця з однобічним рухом. Потрібно лише трохи часу, щоб це нарешті дійшло до нас. Мушу зізнатися: я з певним подивом з’ясував, що самоізоляція й обмеження контактів із багатьма близькими і далекими знайомими не породили всередині мене відчуття вибуху і екзистенційного болю: мовляв, я лишився на самоті, без можливості близького фізичного контакту. Виявляється, що я та чимало моїх друзів і знайомих навряд чи маємо, що сказати чи запропонувати одне одному.

Тринадцять років праці й життя в Києві ― цілковито нова дійсність, повна відкриттів, радощів і розчарувань, нових дружніх стосунків і численних знайомих. Зрештою чергова праця завела мене до Нью-Йорка. Завдяки їй в прискореному темпі я зустрів десятки нових, зазвичай дуже привабливих людей, виникло навіть кілька дружніх далекосяжних стосунків.

Час перебування в Нью-Йорку був дуже насиченим, але мої нові знайомі були надміру заклопотані, щоб мати змогу розвивати й плекати близькі стосунки.

Професор Шанталь Дельсоль, викладачка політичної філософії в університеті Марн-ля-Валле під Парижем, в одній зі своїх нещодавніх лекцій зауважила: «Момент, у якому ми живемо, слід розуміти як революцію у вузькому значенні, тобто як поворот кола у сфері й моралі, й онтології». З другої половини XX століття, надто з 60-х років, наші моральні ієрархії зазнали буквального перевороту. Коли йдеться і про поведінку індивідів, і про суспільні заходи, то протягом кількох років колись відкинуті взірці стали тепер вихваляти, а колишні ідеали ― ставити під сумнів.

Ми живемо в переломний момент, коли первісні онтологічні варіанти вибору, що визначають значення і місце людини у всесвіті, природі світу чи богів, уже повалені.

 Перед врученням цьогорічних «оскарів» традиційно прогнозували переможців. Як писала газета The New York Times, абсолютним і безперечним кандидатом на нагороду за найкращу чоловічу головну роль був передчасно померлий чорношкірий актор Чедвік Боузман. Після оголошення переможця реакція NYT не стала несподіванкою:

«Несподіване закінчення інклюзивної ночі «оскарів». Через шість років після зародження протестного руху «Такий білий Оскар» нагороду вигравали різні актори, хоча нагородження як найкращого актора Ентоні Гопкінса, а не Чедвіка Боузмана, здивувало багатьох». Я не дивувався. Досконала роль Гопкінса, що портретував старого заможного білого чоловіка, ураженого деменцією, що поступово принижує його людську гідність, не має політичного виміру, а натомість є зворушливою притчею про людську долю. Інклюзивний вимір цієї постаті стосується нас усіх: і чоловіків, і жінок із усіма можливими гендерами між ними. І білих, і чорних із усіма кольорами між ними. І побожних людей, і атеїстів із усіма можливими віросповіданнями між ними.

Вже тиждень, як у нашій родині з’явилося маленьке створіння, двомісячна сучка породи англійський спрингер-спанієль. Яра, саме так її назвали, — мій подарунок від доньки.

 Оля вважає, що з собакою мені буде краще. Що ж, не лишається нічого, як прийняти її аргументацію та, вочевидь, змиритися з подальшими наслідками. Собака в нашій родині — не новина. 28 років тому я купив нашій доньці собаку, теж англійського спрингер-спанієля, якого Оля називала Лата (тобто «латка», через його плямистість), Мірка — Батяр, а я — Махно (через його характер). Псу було цілком байдуже, як його називали, аби лишень добре доглядали, годували та водили на тривалі прогулянки понад озером. Мабуть, не треба додавати, що пес сторицею віддячив нам своєю любов’ю. А на схилі літ цей собака з «трьома іменами» отримав міжнародний паспорт, і його відправили мені до Києва прямим літаком із Торонто. Немає потреби описувати радість пса, коли він побачив мене на аеродромі. Здається, думав, що його замкнули в клітці та вислали на поневіряння.

Спостеріганню за розвитком цуценяти властивий певний примарний магнетизм. Коли я нарікаю, що Яра забирає в мене забагато часу та енергії, дружина з лагідною усмішкою каже: «Що ж, молоді дружини, малі діти та цуцики — це завжди виклик для старших чоловіків». Не заперечую.

Лата–Батяр–Махно був нереалізованим суперпсом, тож я думав, що з дівчинкою, певно, буде менше мороки.

Життя в еміграції в Києві було нелегким, — щоправда, собака жив у гарній квартирі з видом на Золоті ворота, — проте не було великого парку з великим озером Онтаріо. На додачу в квартирі вже була одна мешканка — кицька Соня, яка не планувала поступатися місцем новому, а до того ж уже підтоптаному іммігрантові з Канади. Київська історія Лати–Батяра–Махна, хоч і варта окремої розповіді, тривала не дуже довго. Не минуло й року, як собака якоїсь ночі відійшов до собачого раю, де вранці, напевно, отримує на сніданок смачні сардельки. Відтоді минуло чотирнадцять років, але наш собака Лата лишився в родинних спогадах. Протягом останнього карантинного року кілька разів з’являлася думка, що, може, слід наважитись і знову взяти собаку. Від слова до слова Оля шукала та знайшла собаковода з доброю славою десь поблизу кордону з Америкою. Коли вона повідомила, що замовила цуценя, я погодився, але сказав, що нехай цього разу буде дівчинка.

Від задуму до появи цуценяти в нашому домі минуло пів року — такою довгою була черга того пандемійного року на спрингерів, а на сучок і поготів. Минулого тижня я вперше за чотирнадцять місяців покинув Торонто та поїхав на південно-західний край провінції Онтаріо до міста Сарнії. Саме там із озера Гурон витікає річка Сент-Клер, становлячи кордон між Канадою та США, саме на тому боці видніє місто Порт-Гурон у штаті Мічиган. На просторій фермі неподалік від міста живе добірна зграя мисливських собак породи анг­лійський спрингер-спанієль.

Нині їх іще цінують за лагідність і товариськість — інакше кажучи, за добрий собачий характер. Там Яра покинула своїх братів, сестер, матір Ельзу та батька-медаліста Принца Джорджа, герцога Кентського. Тепер ми стали для неї родиною з надією на довге спільне життя в приязні. Поки що Яра їсть, дзюрить, кладе купки та спить, але поміж цими банальними фізіологічними актами дарує нам хвилини щирої радості, сповнені спільними іграми.