Неподалік рекреаційного пункту «Соснячок», що біля дороги Любешів – Велика Глуша, між Деревком і Биховом, стоїть дерев’яний хрест, обвитий стрічкою.

Історію його встановлення розповідає Наталія Муха у Любешівській газеті «Нове життя». 

Уперше березовий хрест на цьому місці з’явився кілька десятків років тому. А встановила його уродженка села Бихів Валентина Андрусик, зв’язкова УПА, котра за свої переконання пережила десять років заслання. Щоправда, здійснила цю хорошу справу жінка вже після того, як Україна стала незалежною, а вояків ОУН-УПА перестали вважати ворогами народу. До того ж просто не могла цього зробити, так як через її зв’язок із націоналістами потерпала не лише сама Валентина Мануїлівна, а й рідні.

І все ж, попри небезпеку, молода бихівчанка у буремні сорокові минулого століття мала тверді політичні переконання – вона була прихильницею ідей Української Повстанської Армії. Більше того, стала навіть її зв’язковою та мала псевдо Козачка.

Хто ж вплинув на формування поглядів шістнадцятирічної дівчини? Відповідь на це запитання можна знайти у книзі Миколи Терещука «Деревок із діда-прадіда». Щоправда, там вказано інше прізвище Валентини – Веремійчик. Як зазначає автор видання, світогляд молодої бихівчанки сформували батько і Семен П’ятигорик.

«Тато Козачки в період польсько-української війни служив у східній Галичині, сам цікавився історією України. Галичани сформували з нього переконаного самостійника, і це передалося Валі», – йдеться у книзі.

Однак за таку тверду позицію Валентині Мануїлівні довелося пережити всі тортури сталінізму. Бо ж за зв’язок із ОУН її засудили до десяти років заслання, які відбувала у Сибіру. До цього часу сестри пригадують, як забрали їхню Валю якраз на престольне свято у Бихові – Воздвиження Чесного Хреста.

«Приїхали та наказали їй познімати пацьори й стрічки всі. Отак і вивели з хати та відправили у Сибір», – ніколи не забудуть тих подій рідні.

Десятиліття пробула зв’язкова УПА на чужині. Там працювала електриком, а жила в одному бараці із російською співачкою Лідією Руслановою. Немічна матір, котра після того, як чоловік пропав безвісти на фронтових дорогах, сама виростила шістьох доньок, вирушила в далеку дорогу, аби провідати свою кровинку.

Коли ж та повернулася додому, попри випробування, не зреклася власних поглядів. На Тернопільщині, у Кременці, де наша землячка звила сімейне гніздечко, мала чоловіка, дітей, продовжувала бути активною учасницею оунівського руху. При цьому не забувала й колишніх своїх побратимів. Наприклад, як сказано у книзі «Деревок із діда-прадіда», декілька разів відновлювала зруйновану комуністами могилу оунівця з Галичини Ореста. Його, убитого партизанами під селом Пнівне, Валентина Андрусик поховала на кладовищі с. Бихів. А ще поставила березовий хрест в орієнтовному місці загибелі упівця Івана Якимчука з Деревка.

«Тітка пам’ятала, де його закатували у лісі. Там тепер неподалік є рекреаційний пункт. Тож поставила хрест і щоразу, коли приїжджала у Бихів, доглядала те місце. А в двотисячному році ми з чоловіком поставили там новий дубовий хрест, насипали невеличкий курган, аби було видно, що то місце вшанування полеглого. Тоді якраз була присутня й тітка Валя. То вона дуже плакала й водночас раділа, що буде збережена пам’ять про ті події», – розповідає племінниця Валентини Мануїлівни Руслана Турко.

І дійсно, цей хрест стоїть донині. Час від часу рідні Валентини Андрусик пов’язують на нього стрічку, бо ж так заповіла тітка. А декілька років тому лісівники обох лісництв, що діють на Любешівщині, із представниками місцевої влади посадили біля могили оунівця з Деревка Івана Якимчука калину. Адже знаходиться вона у кварталі 29, виділі 19 Деревківського лісництва ДП «Любешівське ЛМГ».

На превеликий жаль, п’ять років тому відійшла у засвіти і сама Валентина Андрусик. Вона до останнього свого подиху залишалася ревною націоналісткою та продовжувала свято берегти пам’ять про минувшину.

«Попри всі випробування, тортури, тавро ворога народу, тітка не зреклася власних переконань. І вона – яскравий приклад тих патріотів, для кого любити Україну – це не просто одягнути вишиванку і поспівати Гімн. А довести свої почуття справжніми вчинками», – переконана племінниця нашої неординарної землячки Руслана Турко із Бихова.