У рідну хату до старенької мами у селі Підгір’я на Ратнівщині приїхали із окупованого Єнакієвого двоє братів Панасюків – Михайло і Сергій. Багато років чоловіки працювали у шахті. А їхні сім’ї залишилися жити під деенерівцями.

Про це пише «Вісник+К».

Хресний тато – внукові

Михайло Панасюк потрапив на роботу у шахту у 29 років. Для цієї професії вік майже пенсійний. Бувалі гірники казали, що з волинянина толку не буде. Але завдяки праці та наполегливості Михайло швидко став бригадиром, у його підпорядкуванні було до 50 забійників. Працював на шахті на глибині 540 метрів, доводилося добувати чорне золото і на 1200. Це максимум, на якому виробляються вугільні пласти, і довго там не працюватимеш, бо дуже висока температура. У 2003 році покликав до себе молодшого брата Сергія, який прийшов з армії. Так волиняни влаштовувалися на Донбасі. Купили квартири, одружилися. Своїх діток Михайлові з дружиною Надією Бог не дав. Але, зізнається чоловік, завжди вважав рідними дітей дружини від першого шлюбу. Одному онукові навіть став хресним татом.

«На пенсію вийшов 15 липня 2014 року, а у серпні шахта закрилася повністю. Вважаю, мені пощастило, що допрацював. А от як тим людям, яким залишилося рік, півтора... Вони ж усе здоров’я віддали шахті, а пенсії не оформили, – із сумом каже Михайло Федорович. – І брат мій не допрацював, стажу у нього тринадцять років. Зараз з мамою він лишився у Підгір’ї, відремонтували батьківську хату. А я у Ратному знімаю квартиру».

Війна – у поглядах

Розповів чоловік і про життя в окупованому Єнакієвому, у якому деенерівці закріпилися з квітня 2014 року.

«Мені важко словами передати, що ми пережили. З усіх боків було чути постріли і вибухи. Боялися, перечікували з дружиною у підвалі. Переживали за дітей, які живуть в Ольховатці за десять кілометрів від нас. Поїхав до рідних у Підгір’я, бо думаю: а не дай Бог, як не вб’є мене одразу, а покалічить, залишуся без ноги чи руки, кому я потрібен буду? Дружина телефонує до мене, що їм дуже страшно там. Їду назад. Кажу їй, що давай переїдемо на Волинь – мої рідні не проти. Племінниця казала, щоб забирав усіх, навіть сусідів, тарілка борщу завжди буде. Але ні дружина, ні діти не наважилися на переїзд. Пам’ятаю, 28 січня поїхав знову у Підгір’я, а через декілька днів подзвонила жінка з чужого телефону і сказала, що будуть їхати до мене, бо надто надокучають обстріли. На той час не було світла, телефон зарядити було проблемою, ще й зв’язок поганий. 4 лютого дружина з донькою і внуками приїхали сюди. Тепер, коли бої стихли, вони переїжджати до мене не хочуть. У нас там і квартира, і гараж – усього настарався. Але як мені тепер жити, не знаю».

Про політику зі своєю єнакієвською сім’єю Михайло Федорович не розмовляє. Каже, кожен залишається при своїй думці. Хоча сусіди та знайомі, коли він приїжджає навідати дружину, вороже не ставляться. Вітаються, але напруга відчувається. Такої дружелюбності, як була до війни, немає. У них своє розуміння, своя інформація. Михайла асоціюють з людьми із Західної України. Мовляв, «вы воинствєнные, а мы стремимся к миру».

«Дуже образливо, коли кажуть: чого Україна сюди прийшла? А ви де живете, не в Україні? Отаке розуміння, і якби не старався, його не зміниш. Коли я приїжджаю, мені нічого не кажуть, а між собою шепочуться. Тепер, здається, якщо мій автомобіль буде стояти під під’їздом, то його спалять. Коли виходив з квартири на балкон, відчувалося, що у когось під прицілом».

На окраїнах Єнакієвого хати погоріли, шахти позакривали, лінія фронту за п’ятнадцять кілометрів від міста. Стрілецької зброї не чутно, тільки постріли з гармат. Війна відчувається поглядами, ставленням. Вимушені переселенці роблять пропуски і їздять в «ДНР», щоб перевірити свої оселі, відвідати родичів і побувати на могилах батьків.

Леся ГРІНЧУК