Ганна Мацак з Харківщини, яка нароилася та зростала в селі Навіз, нині Рожищенської громади, розповіла про життя під час війни та окупації.

Про це йдеться на сайті Рожищенської міської ради.

Кажуть, добро повертається сторицею. Яскравим прикладом цьому може слугувати історія переселенки з Херсонщини, уродженки села Навіз, Ганни Мацак.

У далекому 1988-му дівчина з багатодітної сім’ї поїхала працювати на південь, у Херсонську область, де молодих працівників забезпечували житлом. Там знайшла свою долю, звила сімейне гніздечко, народила та виховала п’ять синів та дочку. І все життя дбала та працювала, аби жити не гірше, ніж інші.

Щира, відкрита та трудолюбива Ганна прижилася на новому місці. Жителі села Новополтавка, що у Калинівській ОТГ, де мешкала до війни багатодітна родина Мацаків, поважають волинянку за безвідмовність та бажання допомогти усім і кожному, навіть жартома називають «керівницею Міністерства доброти». Усе це дізналися з публікації місцевої газети, яку жінка захопила разом з документами, коли тікали від війни.

А ще жителі Новополтавки обрали нашу землячку депутатом. Тож допомога іншому стала для Ганни Іванівни не лише потребою душі, а й громадським обов'язком, який вона завжди виконувала надзвичайно сумлінно. Бо вміє знайти підхід і до старших людей, і до дітей.

І хоч як багатодітна мама Ганна Мацак пішла на пенсію раніше, та кожен її день був розписаний, сумувати не доводилося. Окрім домашніх справ, бо ж тримали домашнє господарство, то старенькій сусідці за комунпослуги потрібно заплатити, то ліки придбати чи у хаті прибрати, і навіть одинокій бабусі дров напиляти. Жінка не цуралася ніякої роботи.

- Коли почалася війна, люди жили у льохах, підвалах. Наприклад, разом з нами жили ще дві одиноких сусідки. Російські солдати чинили таке, що й згадувати страшно. Спочатку забирали хлопців-атовців, тих чоловіків, які не приховували своєї позиції щодо єдиної України, допитували, знущалися. Про долю деяких з них і досі нічого не відомо. Ходили по хатах, мародерили, гвалтувати. Люди почали виїздити. Село постійно обстрілювали, зруйнували відремонтований міст, через який йшла дорога до села, - згадує пережите Ганна Мацак.

Після майже двох місяців переховування у підвалі вирішила покидати село і Ганна Іванівна. Дуже жінка переймалася за 24-річну дочку Оксану, котра була разом з нею в окупації. Сини ж розлетілися з батьківської оселі ще до початку війни.

- Нам допомогли виїхати волонтери з місцевої Церкви євангельських християн баптистів. Збиралися за лічені хвилини, тож з собою взяли лише документи та деякий теплий одяг, - розповідає жінка. - Чоловік залишився у селі, а через день після нашого від'їзду нам зателефонував, що рашистська ракета частково зруйнувала будинок.

У Нововолинську живе з дружиною син Ганни Мацак Микола. Разом зі старшим братом нині і наймолодший Іван, бо навчається у місті гірників. Прихистили вони і сестру Оксану. А Ганна Іванівна поїхала у рідний Навіз.

Ціле літо була у селі, допомагала працювати на городі, а коли у невеличку батьківську хату приїхали, тікаючи від війни, ще двоє племінників з сім'ями, погодилася на пропозицію дочки свого колишнього знайомого Альони Ханової і перейшла жити у старенький будинок її батьків у Рожищі.

- Знаєте, нелегко переселенцям опанувати себе морально на новому місці, соромно щось у когось просити, але скрізь трапляються добрі люди. Я щиро вдячна власникам нового помешкання, котрі надали мені його безкоштовно. Була приємно вражена і доброзичливістю представників Біблійної Церкви ЄХБ у м.Рожище, коли відвідала одну з організованих ними зустрічей для переселенців. Окрім душевного спілкування, нам видали ще й продуктові набори. Щиро вдячна за допомогу і Рожищенському ЦНАПу в особі керівниці Людмили Пархомчук, - розповідає Ганна Мацак.

Допомагають облаштовуватися мамі на новому місці і діти. Купили їй невеликого холодильника, аби мала де зберігати продукти, електрочайник, щоб і чаю могла зігріти, і води, аби вмитися, а ще обіцяли поклеїти нові шпалери у кімнаті. Бо хочеться домашнього затишку, хочеться тепла.

Щодо тепла, то є у хатині груба. От тільки чим її палити, стало для переселенки проблемою. Наразі придбати трохи дров допоміг родич, тож у кімнаті тепло. Але ще ж зима попереду. Тож це питання залишається для Ганни Мацак відкритим. Бо жінка добре розуміє,

що хоч нещодавно українські військові і звільнили їх населений пункт, проте повертатися туди нині небезпечно. Та й будинок частково зруйнований.

- На весну обов'язково будемо повертатися додому, треба дім відбудовувати, городи садити, - каже Ганна Іванівна.

І стільки надії у цих її словах, що інакше і бути не може.

А покищо маємо розуміти, що наше добре слово, посильна допомога та підтримка для переселенців - це те, що не дозволить їм зневіритися у завтрашньому дні. Кожна наша добра справа - це підтвердження того, що ми, українці, справді єдині, і в радості, і в горі.