У підрозділі їх називають «волиняки»: два брати з колишнього Рожищенського району нині на Сумщині захищають Україну.

З Тарасом та Дмитром Давидюками редакторка газети «Білопільщина» Наталія Калініченко познайомилась у лісі. Фактично на позиціях артилеристів, які боронять східні кордони України неподалік міста-героя Охтирки. Про свою зустріч жінка розповіла у Луцьку, під час сьомого West Media Forum, - пише Район.Рожище. 

На день ракетних військ і артилерії їхній підрозділ привітав командувач ОТУ «Суми» генерал-майор Олександр Нестеренко. Генерал подякував підрозділу, нагадав про важливість у сучасній війні її «богів», за кожним влучним пострілом яких – врятовані життя наших військових.

Були того дня і нагороди, і відзнаки, і шана тим, хто не повернувся з поля бою.

Після відносно офіційної частини, настільки офіційною можна назвати зустріч бійців і командування в лісі неподалік позицій, журналісти знайомились з бійцями, розпитували, хто звідки.

– В цьому підрозділі фактично є представники всіх областей, навіть з Волині. Ми їх так і називаємо «волиняки», – говорить командир з позивним «Прип'ять».

– А чого вони не в шерензі на урочистостях?

– Так на чергуванні сьогодні, – пояснює командир. Але написати про них треба: гарні хлопці, відповідальні та дисципліновані. З усіма поставленими завданнями справляються, у підрозділі їх поважають.

З його дозволу журналісти підійшли до блок-поста, на якому стояли два бійці.

– Оце два волинські вояки, які з одного лісу прийшли в інший, – жартував супроводжувач, однополчанин Іван. – Їм все одно де служити, аби в лісі? Хіба не так?

Два бійці привітно посміхнулись і ствердно кивнули:

– Ліс – то наше, – сказав один із них.

Журналісти привітались і почали знайомитись. Хотіли з ними записати серйозне інтерв’ю, поговорити про бойовий шлях, але вийшло, як вийшло.

– Як ви потрапили в ЗСУ?

– Я з МакДональдса, – сказав Дмитро

– Тобі що, в МакДональдз повістку вручили?

– Ні, я там працював. І пішов звідти служити.

– А дома що сказали?

– Дома, це в селі Любче, і не знали, – каже Дмитро. – Я їм кілька місяців і не говорив, щоб не хвилювались зайвий раз. Мешкав у Києві й 24 лютого пішов записуватися у ЗСУ. Спочатку відмовили. А тоді сказали – чекати. Я почекав до 25 лютого і пішов знову. Того дня мене таки призвали. Дома скажи: будуть хвилюватись, переживати. А так сказав, що поки побуду в Києві, бо є важливі справи і пішов в ЗСУ.

Тарас до вересня жив і працював електриком в сусідньому з Любчим селі.

– Знав, що брат служить. Мені теж приносили повістки. Я пройшов медкомісію і чекав. І от у вересні призвали, – пояснює Тарас.

– А чого саме в артилеристи?

– Бо там тільки розумних беруть. Це ж складний рід військ, інтелектуальний. Там думати треба…

– А як опинились в одному підрозділі?

– Та як: порішали…

І от в такому тоні хлопці розмовляли. Жартували, намагались уникати відповідей на серйозні питання.

Порівнювали Волинь з Сумщиною.

– Ліс, – кажуть, – однаковий, а міст, крім Охтирки, й не бачили. Привітні люди, допомагають, завжди готові поділитись. Дуже шкода, що таке чудове місто так зруйновано, і так багато загинуло в ньому військових і постраждало мирних людей.

– Зруйновані міста і села, розбиті мости, дороги, загиблі побратим – цього ми ніколи не пробачмо ворогу і тому ми тут, – говорить вже серйозно Дмитро.

– Якщо ворога не зупинити, не показати нашу міць і бажання перемогти, то України не буде. Ми не розділяємо кордони: східний – західний. Кордон у нас один – там, де ворог. А за цим кордоном Україна.

– Ми часто жартуємо один над одним, бо ми з різних регіонів. І мова трохи відрізняється, і традиції, і їжа… Але ми єдині в бажанні перемогти.

– В Охтирці місцеве населення не дивиться, як ти розмовляєш. Переживши такі страшні бомбардування, люди зустрічають бійців як рідних. Завжди готові допомогти.

– Так само як і на Волині, ми зустрічаємо і допомагаємо всім, хто вимушений виїхати з рідної домівки, зруйнованої ворогом. І саме нашої єдності найбільше боїться ворог.

– Тож так і напишіть, що найкраще, що є у цій війні – об’єднання України.

Журналісти ще кілька хвилин поговорили та пішли, бо бійці стояли на посту і не дуже було зручно їх відволікати.

Наостанок вони передали вітання на Волинь і сказали: «Чекайте, ми скоро повернемось з Перемогою»!