Сергій Таланкін родом з Донеччини. На Волинь потрапив під час евакуації підопічних одного з місцевих соціальних центрів для осіб похилого віку.

У Берестечко цього лежачого після інсульту чоловіка привезли волонтери. Рік він був нерухомий, ніхто не вірив, що колись ходитиме, - пише «Вісник+К».

Померла жінка й дочка – лишився сам

Життєва історія 62-річного Сергія сумна. Він ще зовсім не старий чоловік, а вже стільки бід пережив. Після смерті дружини та доньки залишився нікому не потрібним. А коли розбив інсульт, опинився у місцевій лікарні. Не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Лежачий чоловік потребував цілодобового догляду, але рідні не мав, тож відправили його у територіальний центр соціального обслуговування Олександрівської селищної ради Донецької області.

Коли почалася війна, підопічних цього закладу взялися евакуйовувати. Так доля занесла Сергія Олександровича на Волинь, у Центр надання соціальних послуг Берестечківської міської ради. І тут він побачив зовсім інше життя. Виявляється, співчуття та доброта, найголовніші людські риси, ніде не зникли. За ним, як за рідним, доглядали працівниці соцзакладу. А санітарка Людмила Вовчук поставила собі за мету розворушити чоловіка й підняти на ноги. Бо шкода було, що у такому віці уже не може дати собі раду.

Заставляла ходити через «нє магу»

– О, я маю досвід у цій справі! – усміхається Людмила Василівна. – Бо шість років доглядала лежачу маму. Перший раз вона пережила інсульт, то я її заставляла розробляти руки-ноги, і таки повернула рух. А коли стався другий, то вже прикував до ліжка.

Знала, яка то біда, коли людина лежить нерухома. Тож як тільки приходила на зміну, одразу йшла «штурмувати» Сергія Таланкіна. І хоч лікарі кажуть, що на відновлення після інсульту потрібні місяці, навіть роки, жінка не здавалася.

– Ой, він спочатку дуже сердився. Сварився, – пригадує санітарка. – Кричав: «Я нє магу». А я своє знала. От уявіть картину: піднімають його хлопці з ліжка, пересаджують у візок, щоб телевізор міг подивитися чи покурити на вулиці, а я приходжу і кажу: «Ану, Сєрьога, вставай, ногу розминай, зарядку роби!». Спочатку разом з його другом Юрою піднімали з візка, щоб постояв трохи, потім ногу переставляли, щоб крок зробив.

Усі ці маніпуляції геть не подобалися хворому. Він звик, що ніхто до нього діла не має, тож навіть не намагався розворушитись. А тут спокою не дають.

– «Я падаю, у мєня давлєніє»… Що хоч мені видумував, а я вперлася: «Ти лінтяй, не придурюйся!» – розповідає про свої виховні методи санітарка. – А коли сам зробив перший крок, то вже мені дякував.

«Людочка – золота»

Медики переконані: чим раніше людина почне робити хоч елементарні рухи після інсульту, тим краще. Перші пів року найважливіші та найвідповідальніші. У цей період можливе максимальне відновлення. Сергій же рік пролежав нерухомо, проте таки зміг стати на ноги! Це справжнє диво! І найбільша заслуга у цьому – наполегливості та впертості санітарки Людмили Василівни. Вона змогла знайти підхід до хворого, розбудила його силу волі і своєю турботою додала бажання відновитися. Спочатку пішов від ліжка до ліжка, згодом, правда, з ходунцями, у коридор міг вийти.

– А зараз уже герой! Я приходжу, а він звітує: «Я сьогодні вже три рази пройшовся». І усміхається. Тепер заставляю руку потроху розробляти. Я строго з ним, не попускаю всяких відмовок, але й результатом усі задоволені! – усміхається працівниця.

І хоч жінка дуже переживає за сина і зятя, які нині воюють, у її серці чимало доброти та співчуття. Прошу розказати про себе більше, а вона відмахується.

– І не треба мене розхвалювати! – наголошує. – Нема коли балакати: треба роботу робити поки світло появилося. Зараз підлоги помию, тоді памперси лежачим поміняю.

Весь час у русі, весь час у праці. Ось така санітарочка! Хоч сам Сергій Олександрович теж небагатослівний, але впевнено каже, що вдячний Люді за турботу. Розпитую, як йому у Берестечківському закладі, чи їсти добре дають?

– Главноє не їсти. А дружба та уваженіє! – філософськи реагує. – Тут усі людяні. Не думав, що так мене глядіти хтось буде. А Людочка – золота!